Трохи пітьми
Шрифт:
На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці в дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася в чорниці. Тут кругом її повно.
Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.
Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.
< image l:href="#"/>Я
Віка очікувально дивиться на мене.
– Ти координатор, да?
– Я?! Ні! Свят-свят-свят!
Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.
– Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.
Віка мовчить.
– Це ж завтра відкриття? – уточнюю я.
Вона киває.
– Ну, да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.
Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипотського фестивалю. Віка озивається:
– Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.
– Хто?
– Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…
– Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.
Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.
– Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. Їй прийшло це мейлом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.
Я киваю.
– Вона, корочє, тоже з проблємами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.
Віка трохи попускається, знімає бар’єр.
– З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?
– Яка ше секта? – не второпую.
– Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, мозги зомбувати.
– Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.
– А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.
– З чого ти взяла?
– А чого голова побрита?
Я
Віка недовірливо глипає на мене.
– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.
– І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.
– Шо?
– Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.
Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».
– «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.
– Ого! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Ого, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?
Знизую плечима.
– Нормально, – кажу. – Так, як усюди.
Ми п’ємо каву.
Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. У мене з’являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?
– Я лікар, – кажу. – Лікар-гінеколог.
Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.
– У мене щось не в порядку з головою.
– Це я помітила, – без іронії каже Віка.
– Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віко. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам’янілі слимачки.
– Фу-у… ти в натурі хворий, – майже схвально зауважує дівчина.
– От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія – це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь у поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.
Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. Їх навіть спринцювання не розбудить.