Туманність Андромеди

Ефремов Иван Антонович

Ясна ніч, напоєна пахощами трав, жила шарудінням звірків, викриками нічних птахів. Веда і Дар Вітер обережно ступали, щоб не провалитися в невидиму нору або тріщину в сухій землі. Волотисті стебла ковили лоскотали ноги. Дар Вітер зосереджено озирався, тільки-но в степу показувалися темні купи кущів.

Веда тихенько розсміялася.

— Може, треба було взяти акумулятор і кабель?

— Ви легковажні, Ведо, — добродушно заперечував Дар Вітер, — більше, ніж я думав!

Молода жінка раптом стала серйозною.

— Я надто глибоко відчула ваш захист…

І

Веда почала говорити — точніше, думати вголос — про дальшу діяльність своєї експедиції. Перший етап робіт на степових курганах скінчився, її співробітники поверталися до попередніх занять або бралися до нової роботи. Але Дар Вітер був вільний, не обравши собі іншого діла, і міг вирушити разом з коханою. Судячи з повідомлень, які доходили до них, з роботою Мвена Маса було все добре. Навіть коли б вона йшла погано, Рада не призначила б Дар Вітра так скоро знову на те саме місце. В епоху Великого Кільця вважалося недоцільним тримати людину довго на тій самій роботі. Притуплялося найдорогоцінніше — творче натхнення, і лише після великої перерви можна було повернутися до колишньої спеціальності.

— Чи не здалося вам після шести років діяльності, зв’язаної з космосом, що наша робота маловажна і одноманітна? — Ясний і пильний погляд Веди шукав його погляду.

— Робота зовсім не маловажна і не одноманітна, — заперечив Дар Вітер, — але вона не дає мені того напруження, до якого я звик. Я стаю благодушним і надто спокійним, наче мене лікують блакитними снами!

— Блакитними?.. — перепитала Веда і несподівано зупинилась. І це відкрило Дар Вітрові дуже багато. — Я досліджуватиму далі на південь, — перебила вона сама себе, — але не раніше, ніж збереться нова група добровольців-розко-пувачів. А тим часом поїду на морські розкопки, товариші кликали допомогти їм.

Дар Вітер зрозумів, і серце в нього радісно забилося. Але в наступну секунду він сховав почуття в далекий куточок душі й поспішив на допомогу Веді, спокійно спитавши:

— Ви маєте на увазі розкопки підводного міста на південь від Сіцілії? Я бачив чудові речі в Палаці Атлантиди.

— Ні, тепер ми провадимо роботи на узбережжях східного Середземномор’я, Червоного моря і біля берегів Індії. Шукаємо скарби культури, які збереглися під водою, починаючи з Кріто-Індії і кінчаючи настанням Темних віків.

— Те, що ховали, а частіше просто викидали в море під час загибелі острівців цивілізації під натиском нових сил, по-варварському свіжих, неуцьких і безтурботних, — це я розумію, — замислено говорив Дар Вітер, не перестаючи стежити за білястою рівниною. — Розумію і велике зруйнування стародавньої культури, коли античні держави, сильні своїм зв’язком з природою, не змогли нічого змінити в світі, справитися з усе огиднішим рабством і паразитичною верхівкою суспільства.

— І люди змінили античне рабство на феодалізм і релігійну ніч середньовіччя, — підхопила Веда. — Але що ж лишилося для вас незрозумілим?

— Просто я погано уявляю кріто-індійську культуру.

— Ви не знаєте нових досліджень. Її сліди

тепер знаходять на величезному просторі від Америки через Кріт, південь Середньої Азії і Північну Індію до Західного Китаю.

— Я й не думав, що в такі далекі часи вже могли бути тайники для скарбів мистецтва, як у Карфагені, Греції абе Римі.

— Поїдете зі мною, побачите, — тихо сказала Веда.

Дар Вітер мовчки йшов поруч. Почався положистий підйом. Вони дійшли до гребеня косогору, коли Дар Вітер враз зупинився.

— Дякую за запрошення, я поїду…

Веда трохи недовірливо повернула голову, але очі її супутника в сутінках північної ночі були темні й непроникні.

За перевалом, як виявилось, вогні були зовсім близько. Світильники в поляризуючих ковпаках не розсіювали променів, і від цього здавалося, що вони далі, ніж були насправді. Зосереджене освітлення означало, що й зараз, уночі, там працюють. Гудіння напруженого струму ставало дедалі дужчим. Контури ажурних балок сріблясто виблискували під високими блакитними лампами. Застережливе виття примусило їх зупинитися — це працював загороджувальний робот.

— Небезпечно, повертайте ліворуч, не підходячи до лінії стовпів! — проревів невидимий підсилювач.

Вони слухняно повернули до групи пересувних білях будиночків.

— Не дивіться в бік поля! — турбувався про них автомат.

Двері в двох будиночках відчинились одночасно, два пучки світла, схрестившись, лягли на темну дорогу. Група чоловіків і жінок дружелюбно вітала подорожніх, дивуючись з такого недосконалого способу пересування, та ще й уночі.

Веду, а потім Дар Вітра провели у тісну кабінку з перехресними струменями насиченої газом і електрикою ароматної води, з веселою грою точкових електророзрядів, що лоскотали шкіру.

Освіжившись, мандрівники зустрілися за столом.

— Вітре, любий, ми потрапили до товаришів по роботі!

Веда налила золотистого напою у вузькі бокали, які одразу спітніли від холоду.

— “Десять тонусів” тут! — весело потягся він до свого бокала.

— Переможець бика, ви дичавієте в степу, — запротестувала Веда. — Я повідомляю цікаві новини, а ви думаєте тільки про їжу!

— Тут розкопки? — засумнівався Дар Вітер.

— Тільки не археологічні, а палеонтологічні. Вивчають викопних тварин пермської епохи… Двісті мільйонів років тому.

— Одразу вивчають, не викопавши? Як же це так?

— Авжеж, відразу. Але як це робиться, я ще не дізналась.

Один з тих, що сиділи за столом, худорлявий, жовтолиций чоловік, втрутився в розмову:

— Зараз наша група заступає попередню. Щойно скінчили підготовку й беремося до просвічування.

— Жорстким випромінюванням? — догадався Дар Вітер.

— Якщо ви не дуже втомилися, раджу подивитись. Завтра ми переміщатимемо площадку далі, а це для вас нецікаво.

Веда і Дар Вітер з радістю погодилися. Гостинні господарі вийшли з-за столу, повели їх до сусіднього будинку. Там, у нішах з циферблатом індикатора над кожною, висіли захисні костюми.