Туманність Андромеди
Шрифт:
— Ходімо до нього, — запропонувала Веда, — і назустріч Міїко. Вона побігла по апарати. Чара Нанді, ви з нами?
Дівчина похитала головою.
— Ось мій володар. Сонце зайшло, і незабаром розпочнеться робота…
— Важко, мабуть, позувати? — спитала Веда. — Це справжній подвиг! Я не змогла б.
— І я думала, що не зможу. Та коли ідея художника захопить, тоді сама поринаєш у творчість. Шукаєш втілення образу у власній постаті… Тисячі відтінків є в кожному русі, в кожному вигині! Ловити їх, як відлітаючі звуки музики…
— Чара, ви знахідка для художника!
— Знахідка! — урвав Веду гучний бас. — І як я знайшов її! Неймовірно! — Художник Карт Сан змахнув високо піднятим могутнім кулаком. Його світле волосся розпатлалось, обвітрене обличчя почервоніло.
— Проведіть
— Я поганий оповідач. Але це все одно інтересно. Я цікавлюся реконструкцією різних расових типів, що існували в давнину до самої ЕРС. Після того, як моя картина “Дочка Гондвани” здобула успіх, я загорівся бажанням відтворити інший расовий тип. Краса тіла — найкращий вияв раси через покоління здорового, чистого життя. У кожній расі колись була своя завершеність, своя міра прекрасного, що виробилася ще в умовах дикого існування. Так розуміємо ми, художники, хоч і вважають, що ми відстаємо од вершин культури… Завжди так вважали, мабуть ще з печер старокам’яного віку. Ну от, я кажу не те… Придумав я картину “Дочка Тетіса”, тобто “Середземного моря”. Мене вразило в міфах стародавньої Греції, Кріту, Дворіччя, Америки, Полінезії те, що боги виходили з моря. Що може бути чарівніше від еллінського міфа про Афродіту — богиню кохання й краси стародавніх греків! Саме ім’я: Афродіта Анадіомена — породжена піною, та, що вийшла з моря… Богиня, що народилася з піни, оплодотвореної світлом зірок над нічним морем, — який народ вигадав щось поетичніше!..
— Із зоряного світла і морської піни, — почула Веда Конг шепіт Чари і крадькома глянула на дівчину.
Твердий, наче вирізьблений з дерева або з каменю профіль Чари промовисто говорив про давні народи. Маленький, прямий, ледь заокруглений ніс, трохи спадистий лоб, круте підборіддя, а головне — велика віддаль од носа до вуха — усі характерні риси народів античного Середземномор’я були відбиті в обличчі Чари.
Веда непомітно оглянула її з голови до ніг і подумала, що все у неї трохи “занадто”. Надто гладенька шкіра, надто тонкий стан, надто широкі стегна… І тримається підкреслено рівно — від того її тугі груди надто випинаються. Може, художникові потрібно саме таке, виразно підкреслене?
Шлях перетнуло кам’яне пасмо. Чара Нанді надзвичайно легко, ніби танцюючи, перестрибувала з каменя на камінь,
“У ній, безперечно, є індійська кров, — вирішила Веда. — Спитаю потім…”
— Щоб створити “Дочку Тетіса”, -розповідав художник, — мені потрібно було зблизитися з морем, зріднитися з ним, — адже моя крітянка, як Афродіта, повинна вийти з моря, але так, щоб кожний сприйняв це. Збираючись малювати “Дочку Гондвани”, я три роки працював на лісній станції в Екваторіальній Африці. А коли створив картину, влаштувався механіком на поштовий глісер і два роки розвозив пошту по Атлантичному океану — всім цим, знаєте, рибальським, білковим і соляним заводам, які плавають там на гігантських металевих плотах.
Одного разу ввечері я вів свою машину в Центральній Атлантиці, на захід від Азор, де протитечія з’єднується з північною течією. Там завжди ходять великі хвилі — пасмами, одна за одною. Мій глісер то злітав під низькі хмари, то навально шугав у провалля між хвилями. Гвинт ревів, я стояв на високому містку поруч із стерновим. І раптом — ніколи не забуду!
Уявіть собі хвилю, вищу за всі інші, що мчала назустріч. На гребені цієї велетенської хвилі під низькими й густими перлисто-рожевими хмарами, стояла дівчина, засмагла до кольору червоної бронзи… Вал мчав беззвучно, і вона летіла, невимовно горда в своїй самотності серед неосяжного океану. Мій глісер підкинуло вгору, і ми промчали повз дівчину, яка привітно помахала нам рукою. Тут я розгледів, що вона стояла на латі — знаєте, така дошка з акумулятором і мотором, керована ногами.
— Знаю, — озвався Дар Вітер, — для катання на хвилях.
— Найбільше мене вразило, що навколо не було нічого — низькі хмари, пустельний на сотні миль океан, вечірнє світло й дівчина, яка мчала на величезній хвилі. Ця дівчина…
— Чара Нанді! — сказала Едва Наль. — Це зрозуміло. Але звідки вона взялася?
— Аж ніяк не з піни й світла зірок! — Чара розсміялася несподівано високим
— Хай так, — примирливо згодився Карт Сан. — Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.
— Можна прийди до вас подивитися? — попросила Веда Конг.
— Будь ласка, тільки не в години праці, — краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будь-кого в цей час.
— Ви малюєте фарбами?
— Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини — ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби [13] з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніх-давен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння — ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.
13
Хромкатоптричні фарби — фарби, що мають велику силу відбиття світла всередині шару (фантастичне).
Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.
— Тепер я знаю, хто він такий, — промовила Веда. — Я бачила “Дочку Гондвани”.
— І я теж, — обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.
— Гондвана — від країни гондів в Індії? — спитав Дар Вітер.
— Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом — країна стародавньої чорної раси.
— І яка “Дочка чорних”?
— Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла — в палаючому світлі, половина — в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненно-червоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки — безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання — інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!
Евда Наль замовкла.
— Але як зумів це передати Карт Сан? — спитала Веда Конг. — Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І най-дивніше — це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.
— Шкода, я не бачив! — зітхнув Дар Вітер. — Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.
— Позу? — зупинилась Евда Наль. — Ось вам “Дочка Гондвани”… — Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.
Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.
— Евдо, я не уявляв собі!.. — вигукнув Дар Вітер. — Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.
— Вітре, знову невдалі компліменти! — розсміялася Веда. — Чому “напів”, а не “зовсім”?
— Він має рацію, — усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. — Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді — оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.
— Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! — пролунав за каменем хрипкуватий голос.