Туманність Андромеди
Шрифт:
— Я думаю… — нерішуче почала вона. — І зараз, на грані небезпеки, схиляюся перед могутністю і величчю людини, що проникла далеко в глибини просторів. Для вас тут багато звичного, а я вперше в космосі. Подумати тільки — я учасник грандіозного шляху через зірки до нових світів!
Ерг Ноор ледь посміхнувся і потер чоло.
— Я повинен вас розчарувати, точніше, показати справжній масштаб нашої могутності. Ось, — він зупинився біля проектора, і на задній стіні приміщення з’явилася світна спіраль Галактики.
Ерг Ноор показав на ледь помітну серед навколишнього мороку розкуйовджену крайню гілку спіралі з поодиноких зірок, що здавалися тьмяним пилом.
— Ось
Ніза принишкла.
— Перші міжзоряні польоти… — задумливо вів далі Ерг Ноор. — Невеликі кораблі, які не мали ні швидкості, ні потужного захисного устаткування. Та й жили наші предки вдвічі менше за нас — ось коли була справжня велич людини!
Ніза рвучко підвела голову, як завжди, коли була незгодна.
— Потім, коли знайдуть інші способи перемагати простір, а не ломитися навпростець крізь нього, скажуть лро вас — от герої, які завоювали космос такими первісними засобами!
Начальник експедиції весело всміхнувся і простягнув руку до дівчини:
— І про вас, Нізо!
Та спалахнула.
— Я пишаюся тим, що перебуваю тут, разом з вами! І ладна віддати все, щоб знову і знову побувати в космосі.
— Я це знаю, — замислено мовив Ерг Ноор, — але не всі так думають!..
Дівчина жіночим чуттям зрозуміла думки начальника. В його каюті є два стереопортрети в чудовому фіолетово-золотавому кольорі. На обох — вона, красуня Веда Конг, історик стародавнього світу, з прозорим поглядом блакитних, як земне небо, очей під крилатим помахом довгих вій. На одному засмагла, з сліпучою посмішкою і піднятими до попелястого волосся руками. На другому — заливається сміхом, стоячи на мідній корабельній гарматі — пам’ятнику сивої давнини.
Хвиля піднесення спала, і Ерг Ноор повільно сів проти астронавігатора.
— Коли б ви знали, Нізо, як жорстоко доля зруйнувала мою мрію там, на Зірді! — раптом глухо сказав він і обережно поклав пальці на рукоятку пуску анамезонних двигунів, немов хотів гранично прискорити стрімкий біг зорельота.
— Коли б Зірда не загинула і ми могли дістати пальне, — вів далі Ерг Ноор у відповідь на німе запитання співрозмовниці, — я повів би експедицію далі. Так ми домовлялися з Радою. Зірда повідомила б на Землю, що треба, а “Тантра” пішла б з тими, хто захотів би… Всіх інших узяв би “Альграб”, якого після чергування тут викликали б до Зірди.
— А хто ж лишився б на Зірді? — обурено вигукнула дівчина. — Хіба Нур Хісс? Він великий учений, невже його не потягло б до знань?
— А ви, Нізо?
— Я? Безперечно!
— Але… куди? — раптом твердо спитав Ерг Ноор, пильно дивлячись на дівчину.
— Куди завгодно, хоч… — вона
— О, не так далеко. Ви знаєте, Нізо, любий астронавігаторе, що близько вісімдесяти п’яти років тому була тридцять четверта зоряна експедиція, названа “Ступінчастою”. Три зорельоти, постачаючи один одному пальне, все більше віддалялись од Землі в напрямі до сузір’я Ліри. Ті два, які не несли екіпажу дослідників, віддали анамезон і повернулися назад. Так підіймались на найвищі гори спортсмени-альпіністи. Нарешті, третій, “Парус”…
— Той, що не повернувся!.. — схвильовано шепнула Ніза.
— Так, “Парус” не повернувся. Але він дійшов до мети і загинув, повертаючись назад, хоч встиг послати повідомлення. Метою була велика планетарна система блакитної зірки Веги або Альфи Ліри. Скільки людських очей багатьох поколінь милувалися цією яскравою синьою зіркою північного неба! Вега віддалена на вісім парсеків, або на тридцять один рік шляху, за незалежним часом, і люди ще не віддалялись од нашого Сонця на таку відстань. Як би там не було, “Парус” досяг мети… Причина його загибелі невідома — метеорит чи велика несправність. Можливо, що він і тепер ще літає в просторі і герої, яких ми вважаємо мертвими, ще живуть…
— Який жах!
— Така доля кожного зорельота, який не може йти з субсвітловою швидкістю. Між ними і рідною планетою відразу постає тисячоліття шляху.
— Що повідомив “Парус”? — швидко спитала дівчина.
— Дуже мало. Повідомлення обривалось і потім зовсім припинилося. Я пам’ятаю його дослівно: “Я — Парус, я — Парус, іду від Веги двадцять шість років… достатньо… чекатиму… чотири планети Веги… нічого немає прекраснішого… яке щастя!..”
— Але вони кликали на допомогу, десь хотіли чекати!
— Звичайно, кликали, інакше зореліт не витрачав би величезної енергії, щоб надіслати повідомлення. Що ж було робити — більше ні слова від “Паруса” не надійшло.
— Двадцять шість незалежних років повертатися назад. До Сонця лишилось близько п’яти років… Корабель був десь у нашому районі або ще ближче до Землі.
— Навряд… Хіба в тому разі, якщо він перевищив нормальну швидкість і йшов близько до квантової межі. [2] Та це дуже небезпечно!
Ерг Ноор стисло пояснив розрахункові підстави руйнівного стрибка в стані матерії в міру наближення до швидкості світла, але помітив, що дівчина слухає неуважно.
2
Квантова межа — межа швидкості близька до швидкості світла, при якій не може існувати жодне об’ємне тіло, оскільки маса при цьому дорівнює безконечності, а час — нулю.
— Я зрозуміла вас! — вигукнула вона, тільки-но начальник експедиції скінчив свої пояснення. — Я зрозуміла б одразу, але загибель зорельота затуманила суть… Це завжди так жахливо, і з цим не можна примиритися!
— Тепер ви зрозуміли основне в повідомленні, — похмуро сказав Ерг Ноор. — Вони відкрили якісь особливі чудові світи. І я давно вже мрію повторити шлях “Паруса” — тепер це можливо і з одним кораблем. З юнацьких років я живу мрією про Вегу — синє сонце з прекрасними планетами.
— Побачити такі світи… — уриваним голосом промовила Ніза. — Але щоб повернутися, потрібно шістдесят земних, або сорок залежних років… Тоді це… півжиття.