Туманність Андромеди
Шрифт:
Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої кірки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.
Старий опустився на коліна, не торкаючись меча.
— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.
— Ні, — похитав головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…
* * *
Два великі округлі карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав
— Я вас упізнала здалеку. — Вона уважно придивлялася до нього. — Куди ви їдете?
— Я їду в управління. Треба негайно організувати важку розвідку Білого Рогу.
Усольцев уперше дивився на неї спокійно і сміливо.
— Я зрозуміла, що зовсім не знаю вас… — неголосно мовила Віра Борисівна, стримуючи неспокійного коня. — Я бачила вашого Арслана… — Вона помовчала. — Коли зустрінемося восени в управлінні, я дуже проситиму вас докладно розповісти про Білий Ріг… І золотий меч… Ну, мої вже далеко. — Вона глянула вслід підводі. — До побачення… батуре!
Молода жінка пришпорила коня і помчала. Геолог провів її поглядом, торкнув повід і в’їхав у селище.
ОСТАННІЙ МАРСЕЛЬ
Корабель помирав. Море, яке ще кілька годин тому покірно несло його на собі, тепер вдиралося в нього з глухим плескотом. Гаряче серце судна захолонуло і замовкло, в машинному відділенні запанувала гробова тиша.
Позбавлений ходу, корабель важко хитався з борту на борт, увалювався під вітер, рвучко кидався до вітру і знову нерівномірно кружляв.
Ніс корабля піднявся, високо виставивши над хвилями червоні скули та іржаве заокруглення форштевня. На палубі, заваленій уламками, битим склом, обривками тросів, не видно було людей. День, зранку сонячний і веселий, закінчився туманом, що прилипав до хвиль і, здавалося, душив навіть вітер. Туман густішав і обтікав корабель, охоплюючи його поволі, наче заздалегідь приречену жертву”
Сім годин тому “Котлас” був цілком справним транспортом і робив свій шостий рейс з Америки в СРСР. Разом з десятком великих пароплавів під конвоєм військових суден “Котлас” благополучно пройшов більшу частину шляху, незважаючи на два нальоти німецьких бомбардувальників.
Коли б корабель міг говорити, він розповів би, як у сонячній блакиті погожого осіннього дня з’явились фашистські бомбардувальники і зав’язався бій. “Котлас”, один з “малюків” каравану, ішов серед останніх кораблів. Брудно-сірий “юнкере”, що спершу кружляв над головними великими кораблями, несподівано збочив і, задерши хвіст, кинувся на “Котлас”. Зенітка безстрашно зустріла ревуче страхіття, але “Котласу” не пощастило. Одна бомба, розтрощивши гакаборт, розірвалася під кормовим підзором, підкинувши судно так, що знівечене стерно на секунду повисло в повітрі; друга через пів’ют проникла в заднє відділення кормового трюму. “Котлас”, втративши стерно і гвинти, випустив пару, щоб не затопити топки.
Гучне шипіння, наче тяжке зітхання, рознеслося навколо, повідомляючи караван про аварію одного корабля. Начальник конвою вважав, що він не має права з цієї причини затримувати весь караван. Один з кораблів охорони взяв “Котлас” на буксир, поранених перевезли на інше судно, і дим з багатьох труб закрив обрій попереду: караван, розвиваючи хід, рушив своїм шляхом.
Протягом п’яти годин обидва залишені кораблі йшли спокійно, сподіваючись незабаром побачити
Не встигли моряки “Котласа” до кінця вибрати буксир, як викликані розвідником бомбардувальники атакували з-за хмар обидва судна. Сторожовик, діставши дві пробоїни і ввібравши сотні дві тонн води, осів носом. Бомбардувальники памагалися знищити корабель охорони, розуміючи, що без нього безпомічний “Котлас” все одно не втече. Витративши важкі бомби, фашисти скинули на палубу “Котласа” лише кілька осколкових, а потім довго сікли обидва судна кулеметними чергами. При цьому загинули капітан “Котласа”, боцман і кілька моряків; дехто був поранений.
Літаки зникли, але пошкоджений ними сторожовик більше не міг буксирувати: він сам опинився в небезпечному становищі. Залишилося одне — йти звідси, поки сторожовик ще не втратив можливості рухатися своїм ходом. Командир сторожового корабля запропонував потопити “Котлас”, однак старпом пароплава, що замінив убитого капітана, відмовився. Разом з ним вирішили залишитися всі непоранені моряки “Котласа”. Вони хотіли продовжувати боротьбу за життя корабля, сподіваючись, що на допомогу скоро підійде конвойний есмінець.
Сторожовик пішов, забравши на борт поранених з “Котласа”. Море було пустинне, і таким же спустілим, покинутим здавався “Котлас”, що повільно дрейфував на зюйд-зюйд-ост. Рація на ньому більше не працювала, парові донки не могли відкачувати воду, світла не було. По суті, це був лише холодний труп корабля, що ледве тримався на воді. Але з ним залишилися шість моряків.
Один з них, високий, худорлявий, оглядав рубку. Це був старпом “Котласа” Ільїн. Куточки його вуст опустилися, на щоках пролягли довгі вертикальні зморшки, через що обличчя стало напруженим і твердим. Туман — спершу друг, що прикривав корабель від ворога, — тепер став грізною небезпекою. Знайти “Котлас” у широкій зоні туману для конвойного корабля, який ішов на допомогу, було непосильним завданням. Дати радіо Ільїн не міг; для гудків не було пари. Залишалося бити в дзвін, рискуючи приманити підводний човен або рейдер ворога.
Старпом замислився. Скоро ніч, норд-вест, мабуть, встановився надовго. Холодний вітер, пролітаючи над теплими струменями Гольфстріму, підхоплює насичене водою повітря і жене його сюди, згущаючи в туман. Дрейф безсумнівний, і цей дрейф несе “Котлас” до ворожих берегів. До них далеко, але й осіння ніч довга, і якщо вчасно не надійде допомога… Ільїн стиснув зубами мундштук давно погаслої люльки, уявивши собі, як уранці розсіється туман, і “Котлас” опиниться на виду біля ворожого берега.
Хлюпнула хвиля, стиха дзенькнули дверцята шпигату. Цей звук нагадав старпомові картину недавнього похорону товаришів і капітана “Котласа”, що загинули в бою. Ільїн любив капітана, і мало хто на судні знав про задушевну дружбу, яка єднала обох. У старпома знову защеміло серце, як у ту мить, коли він нахилився над смертельно пораненим капітаном. Востаннє глянув він в очі друга, які раптом втратили звичну серйозність і дивились на старпома по-дитячому відкрито і ясно. Побілілі губи ворухнулись. Ільїн вловив ледь чутний шепіт: “…вам… Ви збережіть для…” Старпом так і не узнав, чи капітан говорив про корабель, чи про свій заповітний зошит.