Туманність Андромеди
Шрифт:
Хан ствердно хитнув головою, і воїн вів далі:
— Ця дівчина, хане, моя наречена, і я заприсягнувся, що ніякі сили неба і пекла не розлучать мене з нею. Три роки воював я на кордонах Індії і в страшній пустелі Тар, повернувся і дізнався, що родичі, не дочекавшись мене, послали її до батька. Знову вирушив я в далеку й небезпечну дорогу, бився, гинув од спраги й голоду, пройшов багато чужих країн — і ось я тут, перед тобою. Швидко мчить ріка часу по каменях яшття. Я вже немолодий, але, як і раніше, безмежно люблю свого наречену. Скажи, хане, хіба не заслужив я її цим важким шляхом? Віддай мені її, могутній повелителю, — я знаю, інакше не може бути: вона теж довго і віддано чекала мого повернення.
Ледь
— Благородний воїне, будь моїм гостем. Лишайся на бенкет, сідай в почесному ряду. А потім, увечері, тебе проведуть до мене, і збудеться, що заповів аллах.
Суворий воїн прийняв запрошення. Гості ставали дедалі веселіші. Нарешті з’явилися співці. Після улюбленої пісні хана про гірського орла залунали пісні, в яких вихвалялася Сейдюруш — коханка хана та його синів. Хан крадькома позирав на чужоземця і бачив, що його обличчя ставало чимраз похмурішим. Коли старий співець — гордість народу — заспівав про те, як любить і пестить Сейдюруш своїх повелителів, чужий воїн схопився і крикнув співцеві:
— Замовкни, старий брехуне! Як ти смієш зводити наклеп на ту, біля ніг якої ти негідний навіть повзати?
Гомін обурення пронісся в натовпі гостей. Старші вступилися за ображеного співця. Палких юнаків обурила презирлива гордовитість воїна. Двоє джигітів з люттю кинулися на чужоземця. Міцною нещадною рукою відкинув він нападників, і ось на ханському бенкеті заблискотіли мечі. Воїн сильним стрибком метнувся до своєї зброї, схопив щит і довгу сокиру. Притиснувшись спиною до стіни, зустрів натовп ворогів. Вони розбились об нього, як хвилі об твердий камінь, відхлинули, кинулися знову. Двоє, троє, п’ятеро впали, обливаючись кров’ю, а воїн був цілісінький. З блискавичною швидкістю рубав він праворуч і ліворуч, вражаючи найкращих джигітів. Дедалі грізнішим ставало обличчя воїна, сильнішими удари його сокири. Але нараз хан владним вигуком зупинив нападників.
Знехотя відступив розлютований натовп, стискаючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.
— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.
— Правди, — відповів воїн.
— Правди? Гаразд. Так знай же, я за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова і кажу тобі: все, про що співали співці, — свята правда!
Здригнувся чужоземець, упустив сокиру й щит. Старим і змученим стало його обличчя.
— Ну що, ти й зараз просиш повернути її тобі? — запитав хан.
Воїн блиснув очима і випростався, як розпрямляється
зігнутий арабський клинок.
— Так, хане, — була тверда відповідь.
— Добре, я віддам її тобі, але ти заплатиш за це дорогою ціною.
— Я готовий, — безтрепетно відповів воїн.
Хан замислився.
— Зараз рік бика, [38] — звернувся він до гостей. — Пам’ятаєте пророцтво, написане над входом древнього гумбеза, який стоїть поблизу Ак-Мюнгузу? “В рік бика хто покладе свій меч на ріг кам’яного бика, пронесе свій рід на тисячі літ”. Кілька сміливців загинули, пробуючи виконати це завдання, але Ак-Мюнгуз лишився неприступним. Ось твоя плата, хоробрий воїне, — повернувся хан до чужоземця, що нерухомо слухав його, — піднімись на Ак-Мюнгуз і поклади мій золотий меч на його вершину, виконай древнє пророцтво, і тоді — слово моє тверде! — ти візьмеш жінку.
38
Рік бика — мусульманський сонячний календар має дванадцятирічний цикл, кожен рік якого зветься ім’ям тварини.
Радість і страх
Але чужоземець не схитнувся. Його похмуре обличчя прояснилося від гордої посмішки.
— Я розумію тебе, хане, і виконаю твою волю. Тільки ж знайте, ти, повелителю, і ви, його піддані: яким би не був кінець — я зроблю це не заради своєї коханої, не заради Сейдюруш. Я йду захищати зганьблену нею честь своєї гордої батьківщини, повернути в очах вашого народу славу моєї далекої країни. Милість всемогутнього бога вестиме мене до високої і славної мети!
За наказом хана зброярі принесли його знаменитий золотий меч, щоб зберігся він навіки на вершині Ак-Мюнгузу. Залили вовчим салом піхви, обмотали просмоленою тканиною. Безліч людей рушило до Ак-Мюнгузу. Їхали до нього цілий день, і тільки надвечір хан та його гості злізли з потомлених коней на широкому уступі біля підніжжя страшної гори. Хан наказав чужоземцеві відпочити, і той безтурботно проспав ніч під охороною воїнів.
Ранок видався похмурий, вітряний. Наче само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистав і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роз-дягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.
І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом геть обідраний, закривавлений. Хан додержав слова: до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися сини хана до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:
— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.
Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…
* * *
Іноходець розхитувався під Усольцевим, копита ковзали по камінню. Хмари швидко бігли по небу, гнані могутнім напором вітру. Закриті від сонця, гори здавалися суворими і похмурими.
Усольцев спішився і ніжно погладив інохідця, поцілував його в м’яку верхню губу. Потім відштовхнув голову коня, поплескав по крупу. Рудий кінь одійшов убік і, вигнувши шию, дивився на хазяїна.
— Іди пасись, — суворо сказав йому Усольцев, відчуваючи, як хвилювання стискає горло.
Геолог скинув зайвий одяг, прив’язав до руки молоток. Він потрібен був для забивання зубил на твердому урвищі Білого Рогу і потім — якщо пощастить…
Усольцев роззувся. Гостре каміння скоро поріже йому ноги, але він знав: якщо він вилізе, то тільки босоніж. Геолог повісив на груди мішок із зубилами і рушив до червоного стовпа пегматитової жили.
Навколишній світ і час перестали існувати. Всі фізичні й духовні сили Усольцева злилися в тому згубному для слабких останньому зусиллі, досягти якого не часто дано людині. Минуло кілька годин. Тремтячи від напруження, Усольцев зупинився, притиснувшись до прямовисних кам’яних грудей скелі. Він був уже значно вище від того місця, звідки повернув праворуч під час першої спроби. Од головної жили відходило тоненьке відгалуження дрібнозернистого пегматиту, що перетинало схил навскоси, піднімаючись угору й ліворуч. Його твердий верхній край ледь помітно виступив із сланців, утворюючи карниз сантиметрів два-три завширшки. По цій жилі можна було б підповзти до зрізу західної грані гори там, де вона переламувалась і переходила в звернений до степу головний північний обрив Білого Рогу. Вище схил ставав не таким стрімким, і була надія піднятися по ньому на значну висоту.