Туманність Андромеди

Ефремов Иван Антонович

Капітан уже кілька років писав записки з історії російського флоту.

“Історія російського флоту, — не раз казав капітан Ільїну, — для мене поділяється на три частини. Одна — це військовий флот, який має велику офіціальну історію. Друга — торговельний флот, що в є має такої історії. Довгий ланцюжок тягся від царюючого дому (тут капітан пускав круте морське слово) до хазяїв. Кому тут було писати історію? Проте російський торговельний флот зростав і розвивався, гиховував чудових моряків і щодо цього він нікому, крім російського народу, не завдячував. Про нього ви прочитаєте в різних творах, учбових і літературних. Але вже зовсім ніякої історії не мають ті російські моряки, яким не знайшлося місця в царській Росії, і

вони змушені були піти на чужі кораблі. Про цих, часом визначних моряків нічого невідомо, своєї історії вони ніякої не мають. Цю прогалину я пробую заповнити. Адже я — з давнього моряцького роду і знаю багато такого…”

Усе це Ільїн пригадав зараз, стоячи на знівеченій палубі “Котласа”.

* * *

Два гасових ліхтарі, хитаючись і пускаючи кіптяву, не в силі розігнати задушливий морок. Вода вище пояса. При кожному розмаху судна важка маса води грізно й глухо б’є в перебірки. Ця чорна і, здається, неймовірно глибока вода — найневмолиміший, найнебезпечніший ворог.

— Ух, холоднеча! — почувся звідкись із темряви дзвінкий молодий голос.

— Нічого, Вітю, зараз погріємось! — відгукнувся другий, хриплуватий голос. — Ану, Титаренко, давай її сюди.

— Не підіпреш, видавлює…

— А богатир наш де?

— Курганов, на підмогу!

— Не можу, ми тут з механіком…

— Стій! От попало… Давай натискуй, дер-ржи-и-и! Ех, проклята!..

— Видавило знову? — запитав згори Ільїн. — Зараз я спущусь… Заводь під стрінгер… Стій!.. Так, бий!

Удари молота, плескіт води, уривчасті вигуки сповнювали темне й тісне приміщення.

— Тьху! — відсапуючись, сплюнув хтось. — Насьорбався…

— Смачна трюмна водиця? — пожартував інший голос.

— Наче все, Матвію Миколайовичу? — тихо запитав Ільїн.

— Поки що все, — відповів другий механік Головін, весь час відпльовуючись.

— З тунелем справилися, — вів далі старпрм. — А в машинному?

— Там нічого не зробиш! — махнув рукою механік. Тільки рука його промайнула в світлі ліхтаря, а самого не видно було в темному кутку. — Гребний вал зігнутий, сальники протікають, ахтерпик розбитий, рецес розбитий, коридор пошкоджений — все одно давитиме…

— Так, тут підкріпити нічим, — погодився старпом. Мокрі до нитки моряки повилазили на палубу, де їх відразу пройняв до кісток холодний вітер. Сонце сіло, проте було ще досить видно, щоб бачити, який густий туман — навіть шпиль на піднятому носі “Котласа” розпливався. П’ятеро мокрих, тремтячих людей глянули на Ільїна, і на їхніх обличчях було написане одне й те саме питання. Молоде, красиве обличчя третього помічника здавалося розгубленим, механік люто закусив губу, а гігант-кочегар насупився. Ільїн запропонував усім негайно переодягтися і підкріпитись, а потім встановити чергування біля суднового дзвона, що висів на зігнутому стояку. Це була єдина можливість дати про себе звістку — дзвонити в дзвін. Робити це треба обережно, весь час прислухаючись, і як тільки що — припинити й кликати всіх наверх. “А там — як пощастить!” — закінчив Ільїн і в супроводі свого нечисленного екіпажу попрямував у каюту.

* * *

— Прибуває? — уривчасто спитав механік.

— Ще фут.

— Чимало, навіть занадто! — механік запитливо глянув на старпома.

— Запускайте, — наказав Ільїн. — Бензину мало, але іншого виходу немає.

Механік поманив рукою кочегара, й обидва зникли в темряві. Незабаром до розмірених ударів дзвона приєдналося пихтіння мотора. Механік закінчив регулювання, любовно погладив зелений циліндр бензинової помпи:

— Виручай, люба!

Трохи зніяковівши, він глянув на кочегара, що стояв з ліхтарем. Але кочегар прислухався до шуму сильного струменя води, яка лилась за борт, і схвально кивнув:

— Маленька, та вдаленька! Ех, коли б тільки бензину вистачило!.. — Кочегар замовк і зовсім іншим тоном промовив: — Ходімте, Матвію Миколайовичу.

Темна, непроглядна

ніч, що нависла над кораблем, тяг-лась повільно. Моряки зібралися в каюті старпома ближче до виходу. Змінювалися чергові біля дзвона — входили закоцюблі, зігрівалися приготовленою на столі чаркою. Багато разів старпом і механік спускалися в трюм заміряти рівень води. Минав час, і чим ближче було до світанку, тим менше залишалося надії на врятування корабля. Вода прибувала дедалі більше. Глухий стогін перебірок і скрипіння упорів свідчили про наростаючий тиск води. Якщо ж і в помпі закінчиться бензин… Моряки намагалися не думати про це, скрашували важке чекання жартами й розповідями, але під кінець усі замовкли. Серед тиші в ледве освітленій каюті зловісно й уперто лунали поодинокі удари дзвона, ніби повторюючи раз у раз: “Ні, ні…” Хвилинну тишу порушувало ледве чутне торохтіння помпи, і знову: “Ні, ні…” Кочегар раптом ніяково посміхнувся:

— Ти б заспівав нам, Вітю…

Інші підтримали його.

Третій помічник, Віктор Метелицин, не примусив себе довго просити. Юне обличчя його зашарілось і стало мрійним, тільки-но пальці торкнулися струн гітари, яку він приніс із своєї каюти. Високий сильний голос заспівав знайому всім пісню. Метелицин співав, трохи схилившись набік і підвівши своє красиве обличчя до тьмяно блимаючого ліхтаря. Темрява в каюті, квадрат білої скатертини на столі і ззовні, через відчинені двері, — настирливі удари дзвона, які вже не здавалися зловісними, а ніби акомпанували пісні… Надовго запам’ятав цей досвітній час кожен з чотирьох моряків, що слухали молодого помічника.

Вітчизно, не мало страждала

Ти, люблячи вірних синів.

Ти довго на мене чекала…

Голос співака урвався. Остання висока нота ще бриніла в гітарній струні, коли раптом, ніби підкоряючись співакові, замовк і дзвін. Ільїн прожогом кинувся до чергового матроса Чегодаєва.

— Мотор, Антоне Петровичу! — прошепотів матрос.

Ільїн почув ледве чутне вуркотіння. Моряки довго стояли в німій нічній тиші. Потім знову запустили помпу, яку було спинили.

Надходив світанок, але туман не пропускав сонячних променів, і контури судна виповзали з досвітньої імли дуже повільно. Ільїн разом з молодим помічником наполегливо намагався визначити швидкість дрейфу корабля, поки після довгих розрахунків не переконався, що судно за ніч дуже віднесло на зюйд-ост і наблизило до ворожих берегів. Зникла остання надія на допомогу: занадто багато води ввібрав “Котлас”, щоб довго триматися на поверхні, і занадто далеко віднесло його.

Під допитливими поглядами товаришів старпом лишався спокійним. Він не хотів повідомляти сумну звістку до того, як люди поснідають, і бадьоро головував за столом, на похилій площині якого чудом трималися тарілки. Денне світло після сповненої тривогами ночі, здавалось, обіцяло швидку допомогу. Моряки повеселішали.

Раптом Головін змінився в лиці і, з гуркотом відсунувши стілець, кинувся на палубу. Всі змовкли, одразу зрозумівши, і в чому справа: спинилася помпа. Це означало, що бочка бензину, шлангом з’єднана з баком мотора, спустіла, отже, до загибелі “Котласа” лишилися лічені години.

— Ходімо, друзі, на палубу, на простір, порадимося! — Ці незвичні в устах суворого старпома слова підкреслювали наближення критичного моменту.

Палуба накренилась, і на ній важко було стояти. П’ятеро моряків притулилися спинами до передньої стінки рубки, що захищала їх од вітру, й очікувально дивилися на Ільїна. А він, згорбившись і розставивши ноги, щоб не втратити рівноваги на хиткій палубі, обдумував ті прості й грізні слова, які мусив сказати зараз товаришам. Хвилі заливали корму і набігали на палубу через нахилений борт. Зрідка корабель здригався, наче по його великому тілу пробігала судорога, і тоді глухо дзвякав маленький дзвін.