Твори том 2
Шрифт:
Наступного дня я пішов до подружжя Шуке. Вони саме кінчали снідати, сидячи одне проти одного, обоє гладкі й червоні, пихаті й задоволені, від них тхнуло аптечним духом.
Мене запросили сісти й почастували вишнівкою, я випив і розчулено почав розповідати, певний, що вони зараз пустять сльозу.
Зрозумівши, нарешті, що його кохала ця волоцюжка, ця плетільниця солом’яних стільців, це перекотиполе, Шуке аж підстрибнув з обурення, ніби вона кинула тінь на його репутацію, вкрала повагу чесних людей, особисту честь, дорожчу йому за все життя.*
Дружина роздратовано, як і він, повторювала:
Він підвівся й почав ходити великими кроками позад столу, його аптекарська шапочка зсунулася на одне вухо. Він бурмотів:
— Чи це ж годиться, пане лікарю? Яка жахлива річ для чесної людини! Що робити? О! Якби я знав про це ще за її життя, я прохав би жандармів арештувати її й запроторити до в’язниці. Звідти вона не вийшла б, запевняю вас!
Наслідки мого побожного вчинку мене приголомшили. Я не знав, що робити, що казати. А втім, доручення треба було виконати до кінця. Я сказав:
— Вона заповіла віддати вам свої заощадження — дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?
Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.
Я вийняв з кишені мізерні гроші — з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, — й спитав:
— Як ви вирішите?
Перша заговорила пані Шуке:
— Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.
Чоловік трохи зніяковіло підтримав:
— Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.
Я сухо сказав.
— Воля ваша.
Він відповів:
— То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.
Я віддав гроші, попрощався й вийшов.
Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:
— Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?
— Нічого. Беріть його, коли хочете.
— Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.
Він збирався йти. Я покликав його:
— Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?
Він спинився, вражений.
— Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.
Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.
Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.
Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.
Лікар замовк.
Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:
— То правда, тільки жінки вміють кохати!
На морі
Анрі Сеарові
Недавно в газетах можна було прочитати таке повідомлення:
«Булонь-на-морі, 22 січня. Нам пишуть:
Страшне нещастя засмутило жителів нашого узбережжя, що вже й так зазнали багато лиха за два останніх роки. Рибальське судно під командою шкіпера Жавеля, входячи в порт, було відкинуте на захід і розбилося
Незважаючи на всі зусилля рятувального човна й на кинуті линви, четверо чоловіків та юнга загинули.
Буря триває. Побоюються нових катастроф».
Який це шкіпер Жавель? Чи не брат однорукого?
Коли я не помилився, то бідолаха, якого знесла хвиля між уламків його розбитого баркаса, бачив вісімнадцять років тому ще одну трагедію, жахливу й просту, як і всі драми на цих грізних хвилях.
Жавель-старший був тоді за шкіпера на рибальському судні.
Це було судно, чудово пристосоване для риболовлі. Міцне настільки; що не боялося ніякої негоди, з круглим дном, воно гойдалося на хвилях, наче корок. Завжди у відкритому морі, завжди його шмагає важкий і солоний вітер Ла-Маншу, а воно невтомно крає хвилі, напнувши вітрила і тягнучи збоку велику сіть, що оре по дну океану, підбираючи всіх тварин, які заснули в камінні: плескуватих риб, наче прилиплих до піску, незграбних крабів на кривих ногах, омарів з гострими вусами.
Коли піднімався легкий бриз і невелика хвиля, судно починало риболовлю. Всю сіть було припасовано до дерев’яного, обшитого залізом стрижня, якого спускали з допомогою двох линв, намотаних на два вали на краю човна. І судно, ставши за вітром і течією, тягло за собою снасть, що дряпала й спустошувала морське дно.
Разом із Жавелем на судні були його менший брат, чотири рибалки й юнга. Вони вийшли з Булоні за тихої погоди, щоб закинути сіті.
Проте скоро знявся вітер, схопився раптовий шквал і погнав судно у відкрите море. Вони дісталися до берегів Англії, але розбурхані хвилі били в скелі, кидались на суходіл, і не можна було ввійти в порт. Суденце знов узяло курс у відкрите море й повернулося до берегів Франції. Буря тривала і не давала змоги наблизитись до молу, вона вкривала шумовинням і ревом, робила неприступною будь-яку місцину, де можна було б причалити.
Судно знов одійшло, гойдаючись на гребенях хвиль, розхитане, розбите водою, що раз у раз перекочувалася через палубу, але відважне, наперекір стихії, звикле до цієї бурі, що п’ять чи шість днів носила його між двома сусідніми країнами, не даючи змоги причалити ні там, ні там.
Нарешті буря вщухла. Судно було у відкритому морі, і шкіпер скомандував кинути сіть під чималу хвилю.
Величезну риболовну снасть перекинули за борт, і двоє рибалок спереду, а двоє ззаду почали попускати линви на валах. Раптом сіть торкнулася дна, але висока хвиля нахилила судно; Жавель-молодшнй, що стояв спереду й керував спуском снасті, хитнувся, і його рука опинилась між линвою, що на мить ослабла, й валом. Даремно він силкувався підняти линву другою рукою, сіть волочилась по дну, й напнута линва не піддавалась.
Чоловік скорчився від болю й крикнув. Всі збіглися. Його брат покинув стерно. Матроси кинулися до линви, намагаючись вирвати придавлену руку. Та дарма. «Треба перерізати линву», — сказав один із матросів, витягаючи з кишені гострого ножа, що ним можна було за два махи врятувати руку Жавеля-молодшого.
Але перерізати линву означало втратити сіть, а сіть коштує, грошей, багато грошей, півтори тисячі франків, і вона належала Жав елеві-старшому, що жалів своє майно.
Він розпачливо гукнув: