Твори том 2
Шрифт:
(Ця моя воля зазначена, крім того, докладно в окремому нотаріальному акті).
І Господом всесильним, який чує мої слова, свідчусь, що я прокляла була б небо, прокляла своє існування, коли б не глибока, вірна, ніжна, непохитна прихильність мого коханого, коли б я не зрозуміла в його обіймах, що Господь створив усіх людей для того, щоб вони любили, підтримували одне одного, розважали й плакали разом при лихій годині.
Старші мої два сини народилися від пана де Курсіля, один тільки Рене побачив життя від пана де Бурневаля. Благаю того, хто панує над людьми й їхньою долею,
Такі останні мої думки, останні бажання.
Матільда де Круалюс»
Пан де Курсіль схопився з місця.
— Такий заповіт могла написати хіба божевільна! — крикнув він»
Тоді пан де Бурневаль, ступивши наперед, промовив гостро, дужим голосом:
— Я, Сімон де Бурневаль, свідчу, що в цьому заповіті тільки щира правда. Я ладен навіть довести це тими листами, що маю в себе.
Пан де Курсіль кинувся до нього. Я думав, що вони візьмуться за барки. Стали один проти одного, високі обидва, один товстий, другий худий, тремтячи як той, так і той. Чоловік моєї матері сказав з притиском заїкаючись:
— Ви падлюка!
Той одказав теж рішучим, сухим голосом:
— Зустрінемося з вами, пане, в іншому місці. Я б давно вже дав вам ляпаса й викликав вас на дуель, коли б для мене найбільше не важив спокій за життя бідної жінки, що через вас стільки перетерпіла.
Потім звернувся до мене.
— Ви мій син, — промовив він. — Чи хочете йти зі мною? Я не маю права взяти вас до себе, але я те право здобуду, коли на те буде ваша воля.
Я мовчки сгис йому руку, і ми вийшли разом. Усе те мені мов уві сні снилося.
Через два дні пан де Бурневаль убив на дуелі пана де Курсіля. Брати мої, боячись страшенного скандалу, змовчали. Я поступився й поділився з ними половиною материної спадщини.
Я почав зватися прізвищем справжнього мого батька, відцуравшись від того батька, якого надав мені закон та який був мені чужий.
Пан де Бурневаль помер п’ять років тому. Я й досі не можу його забути.
Він устав з місця, ступив кілька кроків і, сівши навпроти мене, промовив:
— І я кажу, що материн заповіт то — один з найкращих, з найчесніших, найвеличніших вчинків, на який тільки може спромогтися жінка. А ви хіба не такої думки?
Я простяг до нього обидві руки.
— Та так же, так, мій друже!
Півень проспівав
Пані Берта д’Авансель досі не піддавалась на благання безнадійно закоханого барона Жозефа де Круасара. Зимою, в Парижі, він палко запобігав у неї ласки, а тепер влаштовував на її честь бенкети та полювання в своєму нормандському замку Карвіль.
Чоловік, пан д’Авансель, нічого не бачив, нічого не знав, як воно звичайно буває. Говорили, ніби він жив нарізно з жінкою через фізичну кволість, якої вона не могла йому вибачити. Він був товстенький, маленький, лисий, з короткими руками та ногами, короткою шиєю та коротким носом… словом, увесь короткий.
Пані
Проте вона нічим іще не порадувала барона. Він шалено тратився, щоб її розважити. Одне по одному влаштовувалися свята, лови та інші розваги; запрошували на них панство з усіх околишніх замків.
Щодня гончаки, голосно гавкаючи, гнали дібровами лиса чи вепра, і щовечора пишні фейєрверки полуменистими снопами злітали вгору, додаючи свого сяйва до сяйва зірок, а освітлені вікна замкової зали відкидали ясні смуги на галявини, де сновигали вечірні тіні.
Була осінь, золота пора року. Листя кружляло, падаючи на мураву, немов птаство. В повітрі відчувалися пахощі вогкої землі, землі роздягненої, як ото буває чути пахощі голого-тіла, коли жінка після балу скидає з себе одежу.
Якось увечері, під час свята, влаштованого минулої весни, пані д’Авансель сказала пану де Круасарові, що не давав їй спокою своїми благаннями: «Як уже судилося мені схибити, друже мій, то станеться це не раніше, ніж тоді, коли осипатиметься листя. Влітку я маю надто багато справ, щоб найшовся на те час». Він запам’ятав це глузливе та сміливе слово і наполягав тепер дедалі палкіше, завойовуючи серце відважної красуні, що опиралася, гадав він, уже тільки для годиться.
Мало бути велике полювання. Напередодні пані д’Авансель, сміючись, мовила до барона: «Бароне, коли ви уб’єте звіра, я щось для вас матиму».
Ще вдосвіта устав він, щоб довідатись, де саме барліг вепра-одинця. Він пішов разом зі своїми доїжджачими, визначив, як і де напускати псів, приготував усе для майбутнього свого тріумфу; а коли мисливські ріжки засурмили вирушати, він вийшов у вузькому ловецькому вбранні, червоному з золотом, пишаючись тонким станом і широкими грудьми, поблискуючи очима, свіжий та дужий, ніби оце тільки встав із постелі.
Мисливці рушили. Кабана вигнали; втікаючи від виття собак, він забіг у чагарник; коні помчали вчвал, несучи вузькими лісовими стежинами амазонок та кавалерів, а розм’яклою дорогою котилися брички, що здалека супроводили лови.
Пані д’Авансель хитро затримала барона при собі. Вона повільно їхала довгою рівною алеєю, де чотири ряди дубів сплітали вгорі свої віти, немов склепіння.
Тремтячи з пристрасті та палкої жаги, він одним вухом слухав насмішкувате щебетання молодої жінки, а другим ловив голоси рогів та гончих, що лунали все далі та далі.
— То ви вже не кохаєте мене? — мовила вона.
Він одказав:
— Чи ж можна таке говорити?
Вона знову:
— Проте я ж бачу, що лови вас надять більше, ніж я.
Він простогнав:
— Хіба не ви наказали мені конче самому вбити звіра?
А вона поважно відповіла:
— Так, я на це розраховую. Ви маєте вбити його при мені.
Тоді він здригнувся на сідлі, стиснув острогами коня, аж той став диба, — і скрикнув нетерпляче: