Твори том 2
Шрифт:
— Це якийсь пройдисвіт або зловмисник.
І спокійно ліг спати, а жінка все думала про бродягу, який дивився на неї таким чудним поглядом.
На світанку подув сильний вітер, і матрос, побачивши, що не можна вийти в море, взявся разом з жінкою лагодити сіті.
Коло дев’ятої години старша Мартенова дівчинка, що ходила по хліб, прибігла перелякана і закричала:
— Мамо, він знову тут!
Мати, вся пополотнівши від хвилювання, звернулась до чоловіка:
— Піди, Левек, поговори
Левек, високий матрос з цеглянисто-червоним обличчям, з густою рудою бородою і з блакитними очима, ніби пронизаними чорними цяточками зіниць, з міцною, завжди тепло обмотаною від дощу і морського вітру шиєю спокійно вийшов до волоцюги.
Вони заговорили.
Мати й діти здалеку дивилися на них, збентежені й стривожені.
Раптом невідомий підвівся і разом з Левеком пішов до хати. Жінка злякано подалася назад.
Чоловік сказав їй:
— Дай-но йому скибку хліба та склянку сидру. Він два дні не мав крихти в роті.
І вони обидва ввійшли в хату, а вслід за ними жінка й діти. Волоцюга сів і почав їсти, похнюпивши голову під пильними поглядами, зверненими на нього. Мати, стоячи, розглядала його, двоє старшеньких дівчаток — мартенівські, одна знемовлям на руках — прихилились до дверей і з жадібною цікавістю дивились на незнайомого, а обоє карапузів, що сиділи в прохолодному попелі коло печі, перестали гратися чорним казанком, ніби і вони хотіли подивитися на незнайомця.
Левек сів і спитав:
— Так, значить, ви здалеку йдете?
— Із Сетта.
— І все отак, пішки?
— Пішки. Коли не маєш чим платити, то доводиться йти пішки.
— І куди ж ви йдете?
— Я йшов сюди.
— У вас тут є хто-небудь? 1
— Може, і є.
Вони замовкли. Чоловік, хоч і був голодний, їв помалу і кожен кусень хліба запивав ковтком сидру. Обличчя його було виснажене, зморщене, щоки позападали. Він, мабуть, багато перестраждав.
Раптом Левек спитав:
— А як вас звуть?
Той відповів, не підводячи голови:
— Мене звуть Мартен.
Дивне тремтіння пройняло все тіло жінки. Вона ступила крок вперед, ніби хотіла краще розглядіти цього бродягу, і, опустивши руки, з роззявленим ротом, спинилася прямо перед ним. Ніхто не промовив ні слова. Нарешті Левек заговорив:
— То ви тутешній?
Той відповів:
— Тутешній.
Він підвів нарешті голову, очі жінки і його очі зустрілись і застигли нерухомо, їх погляди з’єднались, ніби зачепились один за один.
І раптом вона тихо промовила тремтячим і зміненим голосом:
— Це ти, чоловіче?
Він повільно, чітко вимовляючи кожне слово, відповів:
— Авжеж, я.
І, не поворухнувшись, продовжував
Левек, скоріше здивований, ніж схвильований, пробурмотів:
— То це ти, Мартен?
Той просто відповів:
— Так, я.
І другий чоловік запитав:
— Звідки ж ти взявся?
Перший відповів:
— З африканського узбережжя. Ми наскочили на підводну скелю. Троє з нас врятувалось — Пікар, Ватінель і я. Потім дикуни схопили нас і тримали у себе дванадцять років. Пікар і Ватінель померли. Один англієць, подорожуючи, проїжджав по тих місцях; він забрав мене з собою і довіз до Сетта. І ось я тут.
Жінка заплакала, затуливши лице фартухом.
Левек сказав:
— Як же нам тепер бути?
— Ти що, її чоловік? — запитав Мартен.
— Так, чоловік, — відповів Левек.
Вони глянули один на одного і замовкли.
Потім Мартен, оглянувши дітей, які зібрались круг нього, кивнув головою в бік обох дівчаток:
— Це мої?
— Твої,— підтвердив Левек.
Мартен не підвівся з місця, не обняв їх; він тільки сказав:
— Боже мій, які великі!
Левек повторив:
— Як же нам бути тепер?
Мартен вагався, теж не знаючи, що робити^
Нарешті він вирішив:
— Що ж, зроблю, як ти захочеш. Я тобі зла не бажаю. Тільки ось з хатою зле виходить. Діти… у мене двоє, у тебе троє— кожному свої. Але як же мати, — чи вона твоя, чи моя? Як ти скажеш, так і буде. Ну, а хата, то вже моя, вона мені дісталась від батька, тут я народився, і всі папери є у нотаріуса.
Мартениха все плакала, уривчасто схлипуючи, і ховала лице в блакитний полотняний фартух. Старші дівчатка підійшли ближче і занепокоєно розглядали батька.
Він попоїв і тепер сам запитав:
— Як же нам бути?
Левеку прийшла в голову думка:
— Підемо до священика, хай він і розсудить.
Мартен підвівся, і, коли він опинився біля жінки, та,
ридаючи, кинулась йому на груди:
— Мій чоловіче! Ти тут! Мартен, бідолашний, це ти!
І вона обхопила його обома руками, раптом всією істотою відчувши подих давно минулого, зворушена силою спогадів, які воскресили перед нею її юні роки і перші обійми.
Мартен, теж схвильований, поцілував її в чепчик. Обидва хлопчики, що сиділи коло печі, заревіли в один голос, почувши, як плаче їхня мати, а найменший, на руках у молодшої Мартенової дочки, пронизливо заверещав, як фальшива дудка.
Левек, стоячи, ждав.
— Пішли, — сказав він, — треба це владнати.
Мартен випустив жінку з обіймів, а вона, побачивши, що
він дивиться на дочок, сказала їм:
— Чого ж ви стоїте? Хоч поцілуйте вашого батька.
Вони підійшли разом, без жодної сльозинки, здивовані