Твори том 2
Шрифт:
— Що з тобою? Ось уже три дні ти якась дивна.
Вона відповіла:
— Мені сумно, бо в мене нема жодної коштовності, жодного самоцвіту, нічого, що я могла б одягти на себе. Я матиму зовсім нужденний вигляд. Здається, краще мені зовсім не їхати на цей вечір.
— Приколи живі квіти, — відказав він. — Узимку це вважається навіть елегантним. За якихось десять франків ти матимеш дві чи три розкішні троянди.
Та він її не переконав.
— Ні… нема цічого принизливішого, як мати вбогий вигляд
Тоді чоловік вигукнув:
— Ох, яка ж ти дурна! Та піди до своєї подруги Фо-рестьє і попроси її позичити тобі прикраси. Адже ти з нею в досить добрих стосунках.
Вона радісно скрикнула:
— Ай справді! Я зовсім про це забула!
Другого дня вона подалася до подруги й розповіла їй про свою скруту.
Та підійшла до дзеркальної шафи, дістала велику шкатулку, принесла її, відчинила й сказала пані Луазель:
— Вибирай собі, моя люба.
Спочатку вона побачила обручки, потім перлове намисто, потім оздоблений самоідеітами золотий венеціанський хрест чудової роботи. Вона поміряла прикраси перед дзеркалом, вагалась, не в змозі розлучитися з ними, покласти їх назад. І все питала:
— У тебе більш нічого немає?
— Та є. Шукай собі. Я ж не знаю, що тобі може сподобатись.
Раптом вона помітила розкішне діамантове намисто в чорному атласному футлярі, і серце в неї шалено забилося в грудях. Тремтячими руками застебнувши намисто на сукні з високим коміром, вона аж скам’яніла в захваті перед самою собою.
Потім невпевнено, боячись відмови, спитала:
— Чи можеш ти позичити мені це, тільки це?
— Авжеж, можу.
Вонаї кинулась на шию подрузі, палко її поцілувала й побігла геть зі своїм скарбом.
Надійшов день балу. Пані Луазель мала успіх. Вона була краща за всіх жінок — елегантна, граційна, усміхнена й несамовита з радості. Усі чоловіки дивились на неї, запитували, хто вона така, намагалися познайомитись з нею. Чиновники для особливих доручень хотіли танцювати з нею вальс. Її помітив сам міністр.
Вона танцювала з захватом, пристрасно, сп’яніла від утіхи, не думаючи ні про що, у тріумфі своєї краси, в славі свого успіху, в якомусь мареві щастя, причиною якого були всі ці поклоніння, всі ці захоплення, всі оці розбуркані жадання, оця її іцлковита перемога, така принадна для жіночого серця.
Додому вона пішла о четвертій годині ранку. Чоловік з опівночі спав у маленькій порожній вітальні разом з трьоМа іншими гостями, чиї дружини теж дуже веселились.
Він прикрив їй плечі накидкою, яку приніс їй, щоб їхати вже з балу, скромне повсякденне вбрання, що так не пасувало до елегантності її бальної сукні. Вона це відчула й захотіла втекти, щоб її не помітили інші жінки, що кутались у дорогі хутра.
Луазель утримував її:
— Почекай-но. Ти ще застудишся надворі. Я пошукаю
Але вона не слухала його й швидко спускалася сходами. На вулиці екіпажа близько не було, і вони стали гукати всім візникам, що проїздили віддалік.
Вони йшли до Сени, втративши всяку надію, трусячись від холоду. Нарешті знайшли на набережній одну з тих
нісших карет, які можна побачити в Парижі тільки вночі, немов удень вони соромляться свого убозтва.
Візник довіз їх додому, на вулицю Мартір, і вони сумно увійшли до свого житла. Для неї все було скінчене. А він думав про те, що о десятій годині йому треба вже бути в міністерстві.
Ставши перед дзеркалом, вона зняла з плечей накидку, щоб ще раз помилуватися з свого блискучого вигляду, і раптом скрикнула. В неї не було більш на шиї намиста.
— Що з тобою? — спитав її напівроздягнутий уже чоловік.
Вона повернулась до нього, наче божевільна:
— У мене… у мене… в мене нема намиста пані Форестьє.
Він розгублено підвівся:
— Що таке?.. Як так?.. Бути не може!
Вони заходились шукати його в згортках сукні, пальта, в кишенях, скрізь. Проте ніде не знайшли.
— А ти певна, — спитав він, — що воно в тебе було, коли ми йшли з балу?
— Авжеж, я торкалася до нього в вестибюлі міністерства.
— Але ж якби ти його загубила на вулиці, ми почули б, як воно впало. Отже, воно в кареті.
— Так, це можливо. Ти запам’ятав номер?
— Ні. А ти також не поглянула?
— Ні.
Вражені, вони дивилися одне на одного. Нарешті Jlya-зель одягся знову.
— Я піду, — сказав він, — переглянути всі ті місця, де ми йшли пішки, може, мені пощастить ще знайти його.
І він вийшов. Вона так і залишилась у бальній сукні, не маючи сили роздягтися, впавши на стілець, не світячи вогню, не маючи в голові жодної думки.
Чоловік вернувся о сьомій ранку. Він не знайшов нічого.
Потім він подався до поліцейської префектури, до редакцій газет, щоб дати оголошення про винагороду, на візникові стоянки, тобто побував скрізь, куди його вела надія.
Вона чекала цілий день, так само пригнічена цим жахливим нещастям.
Луазель повернувся аж увечері блідий і змарнілий; він не знайшов намиста.
— Треба, — сказав він, — написати твоїй подрузі, що ти зламала застібку і віддала її полагодити. Тоді ми матимемо час щось придумати.
Вона написала листа під його диктовку.
Наприкінці тижня вони втратили вже всі надії.
Тоді Луазель, що постарів років на п’ять, заявив:
— Треба замінити намисто.
Другого дня, взявши футляр, вони пішли до ювеліра, прізвище якого стояло на кришці. Той попорпався в книгах:
— Це намисто, пані, куплено не в мене; я зробив тільки для нього футляр.