Твори том 2

де Мопассан Ги

І вони сиділи поруч, кожне зі стурбованим серцем, з розлютованою душею. Раптом він промовив:

— Люба Берто, я передумав. Ви — моя дружина, і я

бажаю, щоб ви вернулись до мого дому. Бачу, що ви погарнішали і характер ваш покращав. Беру, отже, вас знову до себе. Я ваш чоловік, це моє право.

Остовпіла, вражена, дивилась вона баронові в вічі, намагаючись прочитати його думку. Лице його було холодне, непроникливе і рішуче.

— Мені дуже шкода, — відповіла вона, — але я маю певні зобов’язання.

Він усміхнувся.

—

Тим гірше для вас. Право дає мені силу. Я скористаюся з того.

Під’їздили до Марселя. Поїзд засвистів, притишуючи хід. Баронеса встала, згорнула спокійно свої покривала і мовила, повернувшись до чоловіка:

— Любий Реймоне, не повертайте на зле побачення, що я підготувала. Я хотіла мати гарантію, згідно з вашими порадами, щоб не боятись ні вас, ані поговору людського, коли що трапиться. Ви до Ніцци, правда?

— Я туди, куди ви.

— Ні, ні. Вислухайте мене, і я обіцяю, що ви залишите мене в спокої. Зараз на пероні ви побачите княгиню де Рейн і графиню Анріо, що чекають на мене зі своїми чоловіками. Я хотіла, щоб вони побачили нас разом, вас і мене, і знали, що ми перебули ніч удвох у цьому купе. Не бійтесь. Дами ці розкажуть про це скрізь, бо воно ж вельми їх здивує.

Я вже сказала вам, що, йдучи за вашими порадами, дбала про пристойність. До решти справа не торкалась, правда ж? Так ось, щоб не порушувати пристойності, я й улаштувала нашу зустріч. Ви наказали мені уникати будь-якого скандалу. Я й уникаю його, любий, бо боюсь… боюсь…

Вона почекала, аж поїзд остаточно спинився, і коли гурт приятелів підійшов до дверей купе та розчинив їх, докінчила:

— Боюсь, що я вагітна.

Княгиня простягла руки обняти її. Баронеса промовила до неї, показуючи на враженого, остовпілого барона:

— Не пізнаєте Реймона? Таки справді він перемінився. Він згодився супроводити мене, щоб я не подорожувала сама. Ми інколи мандруємо отак разом, як добрі приятелі, які не можуть жити завжди разом. Зараз ми, зрештою, попрощаємось. Буде вже з нього мого товариства.

Простягла руку, він ту руку машинально потиснув. Потім вона сплигнула на перон до своїх приятелів.

Барон швидко зачинив двері, надто схвильований, щоб вимовити слово чи на щось зважитись. До нього долетів жінчин ґолос та сміх її товариства.

Більше він її не бачив.

Правду вона йому сказала чи ні? Не дізнався про те ніколи.

Орден

Усі люди народжуються з яким-небудь нахилом, покликанням або хоч бажанням, що збуджується в них, тільки-но вони почнуть говорити чи думати.

Пан Сакреман змалку тільки й мав на думці, що дістати орден. Хлопцем він носив олов’яний хрест Почесного легіону, як інші діти носять військовий кашкет, і на вулиці гордо йшов під руку з матір’ю, випинаючи вузенькі груди, прикрашені червоною стьожкою й металевою зіркою.

Скінчивши скромну науку, він невдало пробував

скласти іспити на бакалавра і, не знаючи, що робити далі, одружився з гарною дівчиною, бо ж був досить заможний.

Вони жили в Парижі, як живуть багаті буржуа, обертаючись у своєму колі, але з певним добором, пишаючись знайомством з одним депутатом, що міг стати міністром, і приятелюючи з двома начальниками відділів.

Але думка, що запала Сакреманові в голову ще змалечку, не покидала його, і він повсякчас страждав, що так і не домігся права оздобити груди барвистою стьожечкою.

Його вражало до живого серця, коли на бульварі він зустрічав людей з орденами. Він скоса поглядав на них із заздрісним роздратуванням. Іноді, в довгі години пообіднього дозвілля, він брався їх підраховувати. Він казав собі: «Ану, скільки стріну я від святої Магдаліни до вулиці Друо».

І він ішов собі поволі, приглядаючись до костюмів, уже здалека розпізнаючи звиклим оком маленьку червону ця*г-ку. І щоразу наприкінці прогулянки кількість орденів вражала його.

«Вісім офіцерів і сімнадцять кавалерів! Аж ось скільки!

Яке безглуздя роздавати хрести першому-ліпшому! Цікаво, чи стріну я стільки, коли вертатимусь».

І він ішов назад тихою ходою, впадаючи в розпач, коли вулична тиснява заважала його підрахункам і він міг кого-небудь пропустити. Він знав квартали, де кавалери орденів найчастіше зустрічалися. їх аж роїлося в Пале-Роллі, на авеню Опери їх було менше, ніж на вулиці Миру; правому боку бульвару вони віддавали перевагу перед лівим.

Вони мали, очевидно, свої улюблені кав’ярні, театри. Щоразу, як Сакреман помічав гурт старих сивоволосих добродіїв, що, спинившись посеред тротуару, заважали рухові, він казав собі: «Ото офіцери ордена Почесного легіону!» І йому кортіло вклонитися їм.

Офіцери (він це часто помічав) мають іншу поставу, ніж звичайні кавалери. Відразу видно, що їхня громадська вага більша, вплив ширший.

Але часом Сакреман аж сатанів із гніву на всіх нагороджених і ненавидів їх ненавистю соціаліста.

Тоді ордени дратували його, як дратують голодного бідаря ласощі, виставлені в вітрині гастрономічної крамниці, і, вернувшись додому, він голосно заявляв:

— Коли ж нарешті ми позбудемося цього мерзенного уряду?

— Що з тобою таке сьогодні? — здивовано питала жінка.

— А те, — відповідав він, — що я обурений кривдою, я бачу її скрізь. Ах, яку рацію мали комунари.

Проте по обіді він зло» ішов з дому помилуватися на вітрини з орденами. Він споглядав усі ці відзнаки різноманітної форми і барви. Він хотів би володіти геть усіма ними й на урочистих прилюдних зборах, десь у величезній залі, повній люду, повній захопленої юрби, іти на чолі кортежу, виблискуючи грудьми, вздовж і впоперек вкритими низками орденів, виступати поважно, з шапокляком під пахвою, сяючи, мов якесь світило серед здивованого шепотіння, серед шанобливого гомону.