Твори том 2
Шрифт:
А тут удень наука, дітвора, галас, а вночі дортуар, та сама дітвора, хропіння. І сплю я на людях, між двома рядами ліжок з тими невігласами, мушу за ними наглядати. Я не можу ніколи побути сам із собою, ніколи! Як вийду з дому на вулицю — там повно людей, а як, стомившись од ходіння, зайду до кафе, там повно диму, повно гравців на більярді. Це в’язниця, каторга, кажу вам.
Я запитав його:
— Чому ви, пане Пікдане, не взялися до іншого якого
діла?
— А до якого, голубчику? — вигукнув
Часом він казав:
— Тільки мені й відпочинку в житті, що ті години, коли я з вами. Не журіться, ви на тому не втратите нічого. На лекціях я надолужу — балакатимете в мене вдвоє більше, як інші.
Якось я наважився й запропонував йому цигарку. Він зразу остовпів, поглянув на мене, тоді оглянувся на двері:
— А якби хто зайшов, мій любий?
— То будемо курити коло вікна.
І ми пішли, поспирались на вікно від вулиці, ховаючи в зігнутій трубочкою долоні тоненькі верчики тютюну.
Навпроти нашої кімнати була прасувальня. Там чотири жінки в білій одежині совали по розстеленій перед ними білизні важкими, гарячими залізками, з-під яких розходилася пара.
Раптом вийшла звідтіль ще одна, п’ята, держачи на руці великого кошика, що перегинав її стан на один бік, — розносила по домах випрасувані сорочки, хусточки, простирала. Стала на порозі, ніби вже втомившись, звела очі вгору, всміхнулась, побачивши, що ми куримо, і послала нам вільною рукою жартівливий поцілунок, поцілунок безжурної робітниці. Тоді пішла собі тихою ходою, човгаючи черевиками.
Була то дівчина років двадцяти, маленька, худорлява, бліда, досить гарна, пустотлива на вигляд, з усміхненими очима під русим сяк-так зачесаним волоссям.
Розчулений дядько Пікдан прошепотів:
— Це-то робота, та ще для жінки! Справжня коняча робота.
Він розжалобився над простим людом, над злиденним його життям. Мав екзальтоване серце сентиментального демократа і говорив про важку робітницьку працю фразами з Жан-Жака Руссо зі сльозами в голосі.
Другого дня, коли ми поспирались на те саме вікно, та сама робітниця побачила нас і крикнула жартівливим голосом, показавши нам обома руками носа:
— Добридень вам, школярі!
Я кинув їй цигарку, і вона зараз почала курити. А решта прасувальниць, всі чотири, кинулися до дверей, простягаючи руки — хотіли й собі по цигарці.
І так щодня міцніли дружні стосунки поміж робітницями з прасувальні та неробами з пансіону.
На дядька Пікдана справді смішно було й глянути. Трусився, щоб ніхто
Зрадлива думка наклюнулася у мене в голові. Якось,
21 Гі де Мопассан, т. 2
641
увійшовши до нашої кімнати, я промовив тихенько до старого вчителя:
— Ви й не повірите, пане Пікдане, зустрів я оту пралеч-ку! Оту, знаєте, з кошиком… балакав з нею!
Він запитав, стурбований трохи моїм тоном:
— А що вона вам сказала?
— Вона казала мені… Господи… казала… що ви їй дуже сподобались… Власне кажучи, я гадаю… я гадаю… що вона трохи у вас закохалась…
Я побачив, як він зблід.
— Вона, — промовив на те, — вона сміється з мене, певне. В мої літа такі речі не трапляються.
Я відповів поважно:
— А чому ж? Ви ще хоч куди!
Помітивши, що зачепив йоґо за живе, я більше не на-полягав.
Але щодня запевняв Пікдана, ніби бачив те дівча, ніби балакав з ним про нього, так спритно, що він повірив нарешті і почав посилати робітниці палкі, промовисті поцілунки.
Аж трапилось, що раз уранці, йдучи до пансіону зустрів я її справді. Під ступивсь до неї, не вагаючись, ніби знався
з нею десять яких літ:
— Добридень, панночко! Як ся маєте?
— Якнайкраще, пане, дякую.
— Хочете цигарку?
— О, не на вулиці ж!
— Викурите в себе вдома.
— Тоді, будь ласка.
— Скажіть мені, панночко, ви не знаєте?
— Що саме, пане?
— Старий… старий мій учитель…
— Дядько Пікдан?
— Так, дядько Пікдан. То ви знаєте, як він зветься?
— Та Боже ж мій! Ну то що?
— А те, що він у вас закохався!
Вона почала сміятись, мов божевільна.
— Це неправда! — скрикнула.
— Е ні, правда! Він мені про вас говорить на лекціях весь час. Можу закластись, що він вас посватає, от що!
Вона перестала сміятись. Від згадки про весілля кожна дівчина поважніє. Тоді знову сказала недовірливо:
— Це неправда!
— Присягаюсь перед вами, що це правда.
Вона взяла з землі кошика, що поставила була коло себе.
— Що ж! Побачимо, — промовила.
І пішла собі*
Ввійшовши тільки до пансіону, я одкликав набік дядька Пікдана.
— Треба до неї написати. Вона за вами не дасть собі ради.
І він написав довгого листа, делікатного, зворушливого, повного пишномовних фраз та перифраз, метафор, порівнянь, філософії, професорської ввічливості, справжній шедевр сміховинної грації, а я взявся передати його до рук молодій особі.
Вона прочитала листа поважно, зворушена.