Твори том 2
Шрифт:
Отак наодинці з собою він проводжав кожен рік, пописуючи та мріючи собі. В цей день він завжди немовби робив огляд усього, що сталося протягом року, всього, що закінчилося, всього, що вмерло. І в міру того, як перед очима його виникали образи друзів, він писав кожному по кілька рядків — сердечне привітання з Новим роком.
Отож і тепер він сів за стіл, відчинив шухляду, витяг звідти фотографічну картку жінки, якийсь час дивився на неї, потім поцілував і, поклавши її поруч із бюваром,
«Люба моя Ірено, Ви, напевно, одержали нещодавно невеличкий подарунок, який я Вам відіслав; сьогодні я залишився ввечері сам і взявся за перо, щоб сказати Вам…»
Тут рука його спинилася. Жак підвівся і почав ходити по кімнаті.
Вже місяців із десять мав він коханку, не таку, як інші, не якусь там шукачку пригод, не жінку з театрального
світу, не з вулиці, а жінку, яку він любив і завоював. Він був уже не першої молодості, хоча й зовсім іще не старий, і ставився до життя серйозно, маючи позитивний і практичний розум.
Отож він заходився підбивати підсумки своєї пристрасті, достоту як щороку підводив рахунок своїх дружніх стосунків, порваних чи недавно зав’язаних, рахунок усіх подій, що ввійшли в його життя.
Перший шал кохання вже вгамувався, і він питав себе з точністю розважливого ділка, чим він був для неї тепер, і намагався вгадати, ким стане в майбутньому.
Він зазирнув у свою душу і побачив там велике і глибоке почуття, повне ніжності, вдячності та інтимної симпатії,— те, з чого народжуються мііщі й тривалі зв’язки.
Він здригнувся від дзвінка… Відчинити чи ні? Але одразу подумав, що саме в новорічну ніч і слід відчиняти двері перед Невідомим, яке йде мимо й постукає,— хоч би яке це Невідоме було.
Він узяв свічку, пройшов через передпокій, відсунув засуви, повернув ключ, потяг двері до себе. Перед ним стояла його коханка, бліда як крейда, тримаючись рукою за стінку.
Він пробелькотів:
— Що з вами?
Вона відповіла:
— Ти сам?
Вона увійшла як жінка, що бувала тут не раз. Опинившись у вітальні, вона впала на канапу і, затуливши обличчя руками, гірко розридалася.
Він став коло неї навколішки, намагався відняти її руки від обличчя і зазирнути їй в очі.
: — Ірено, Ірено, ну що з вами? — повторював він. — Скажіть мені, що сталося?
Тоді вона проказала крізь сльози:
— Я більше не можу жити так…
Він не розумів.
— /Кити так?.. Але як?
— Так. Не можу я більше жити… у сббе… Ти не знаєш…
я тобі не казала ніколи… Це жахливо… Я не можу більше… мені надто тяжко… Він мене щойно побив…
— Хто, твій чоловік?
— Так, мій чоловік.
— А!
Він дуже здивувався, бо ніколи не міг припустити, що її чоловік може бути такий брутальний. Адже він
Здавалося, він ставився до своєї дружини саме так, як це і> належить у середовищі багатих і родовитих. Він доволі цікавився ЇГ бажаннями, здоров’ям, ту алетами і давав їй, властиво, цілковиту волю.
Відколи Рандаль став приятелем Ерени, він дістав право на щирий потиск руки, яким усякий обачний чоловік обмінюється з приятелями дружини. Але коли Жак, побувши-вже якийсь час приятелем, зробився коханцем, його стосунки з чоловіком, як і годиться, стали ще ближчими.
Ніколи Рандаль не бачив бур у цій сім’ї, бо навіть і гадки про них не мав, і от тепер розгубився перед таким раптовим відкриттям.
Він спитав:
— Але як же це сталося?
І тоді вона розповіла довгу історію, історію всього свого подружнього життя, починаючи з дня весілля. Перша сварка через дурницю, потім незгода з будь-якої причини, що зростала з кожним днем через несхожість характерів.
Чимдалі пішло гірше, і нарешті настав повний розрив, зовні непомітний, але безповоротний. Чоловік став дратівливим, похмурим, брутальним. А тепер обернувся в ревнивця: він ревнував її до Жака і сьогодні після бурхливої сцени побив її. Вона рішуче додала:
— Більше ноги моєї у нього не буде. Роби зі мною, що хочеш!
Жак сів проти неї, торкаючись коліньми її колін, і взяв її за руку:
— Серце моє, ви робите величезну і непоправну помилку. Якщо ви хочете покинути свого чоловіка, зробіть так,
щоб вина в цьому лягала на нього, щоб не потерпіла ваша репутація бездоганної світської жінки.
Кинувши на нього збентежений погляд, вона спитала:
— То що ж ти мені радиш?
— Вернутися додому і зносити це життя доти, доки ви не зможете розійтися або домогтися розлучення, зберігши ваше добрЬ ім’я.
— Хіба це трохи не підло, те, що ви мені радите?
— Ні, це розважливо й обачно. У вас високе становище у світі, вам необхідно зробити все, щоб не втратити доброго імені, друзів, — І зглянутися на родичів. Цього аж ніяк не слід забувати, а тим паче не можна отак зопалу поривати з усім.
Вона звелася роздратована:
— Таж ні, я більше не можу, кінець, кінець, усьому кінець!
* Нараз, поклавши руки на плечі коханця і дивлячися йому в очі, спитала:
— Ти мене любиш?