Твори том 2
Шрифт:
Потім підвівся, сказавши:
— Стомився я. Піду зараз же масаж робити.
Мимо проходив араб.
— Ти вільний, Ахмеде?
— Так, пане Бертене.
Олів’є похапцем пішов, аби не вітатися за руку із Фа-рандалем, що поволі обходив зал.
Він і чверті години не пробув у великій затишній спочивальні, де було так тихо, де вздовж стін тяглися кабіни з ліжками, а посередині знаходився майданчик з африканськими рослинами та водограй, з якого били мерехтливі струмені. Йому здавалось, що за ним женуться, що йому щось загрожує, що ось-ось зайде маркіз, і він муситиме
Незабаром він знову вийшов на бульвар, устелений мертвим листям. Листя вже не падало, бо й рештки його були зірвані бурхливим вітром. Червоно-жовтий листяний килим тремтів, ворушився і хвилями перекочувався з тротуару на тротуар від рвучких поривів вітру, що дедалі дужчав.
Раптом над дахами розляглося якесь ревіння, немов дикий крик бурі, що наближається, і зразу шалений подмух вітру з боку церкви святої Магдаліни війнув на бульвар.
Опале листя, немов тільки того й чекаючи, зірвалося йому назустріч. Воно котилось перед ним, збиваючись у купи і вируючи, знімаючись спіралями аж до дахів будинків. Вітер гнав його, як стару божевільну отару, що бігла, мчала, тікала до застав Парижа, що вільного неба передмість. І коли густа хмара листя та пилу зникла за підйомом біля кварталу Мальзерб, брук і тротуари стали голі й чисті, так наче їх підмели.
Бертен гадав: «Що буде зі мною? Що робити? Куди йти?» — і повернув додому, так нічого й не вирішивши.
Кіоск з газетами привернув його увагу. Він купив сім чи вісім газет, сподіваючись, що матеріалу для читання вистачить на годину-дві.
— Тут і снідатиму, — мовив він, переступивши поріг свого дому, і пішов до майстерні.
Але, сівши, зрозумів, що лишитись удома не зможе, — почував, що тіло його розбурхане, мов у розлюченого звіра. Він переглянув газети, однак читання не розважило його ні на хвилину, і події, про які він читав, сприймалися тільки очима, не доходячи до свідомості. В одному дописі, якого він і не старався зрозуміти, ім’я Гійруа вразило його. Мова йшла про засідання палати, де граф виступив з короткою промовою.
Він став читати уважніше, збуджений цим нагадуванням, і натрапив на ім’я славетного тенора Монрозе, який наприкінці грудня повинен був виступити лише один раз в Опері. Це буде, писалось у газеті, чудове музичне свято, бо тенор Монрозе, покинувши Париж шість років тому, гастролював по всій Європі та Америці із незрівнянним успіхом; до того, разом з ним виступить і відома шведська співачка Ельсон, якої Париж не чув теж п’ять років.
Зненацька Олів’є сяйнула думка, що немов родилася в глибині його серця: потішити Аннету цією виставою. Потім він згадав, що графиня та її дочка в жалобі, і почав обмірковувати, як би все-таки здійснити свій намір? Єдиний спосіб здався йому підходящим — узяти ложу, що виходить на сцену, де глядачів майже не видно; якщо ж графиня не схоче піти, то він запросить Аннету, разом із батьком та герцогинею. В такому разі герцогині треба буде запропонувати ложу. Але тоді слід і маркіза запросити!..
Олів’є завагався і знову надовго замисливсь.
Певна річ,
Так, він запросить маркіза, заспокоїть цим підозру графині, а собі забезпечить дружні стосунки з домом молодого подружжя.
Поснідавши, Олів’є подався до Опери — замовити ложу позаду завіси. Йому обіцяли. Тоді він пішов до Гійруа.
Графиня майже зразу ж вийшла до нього і сказала все ще під враженням їхньа вчорашньої зворушливої розмови:
— Як мило, що ви сьогодні прийшли!
— У мене є щось для вас, — пробурмотів він.
— Що саме?
— Ложа на сцені в Опері на єдину виставу Ельсон та Монрозе.
— Ох друже, який жаль! А моя жалоба?
—' Вашій жалобі уже незабаром чотири місяці.
— Повірте, що не можу.
— А Аннета? Подумайте, що такої нагоди вдіуте може й не трапитись.
— З ким же вона поїде?
— З батьком та герцогинею, яку я запрошу. Так само й маркізові гадаю запропонувати місце.
Вона глянула йому просто в очі, почуваючи нестримне бажання поцілувати його, і перепитала, не вірячи власним вухам:
— Маркізові?
— Атож.
І вона відразу прийняла його запрошення.
— Ви вже призначили день їхнього весілля? — спитав Олів’є байдужим тоном.
— Боже мій, приблизно! У нас є причини поспішати з цим, тим більше, що це було вирішено ще до смерті матері. Пригадуєте?
— Дуже добре. На коли ж?
— На початок січня. Даруйте, що раніш вас не повідомила.
Увійшла Аннета. Серце Олів’є підскочило в грудях, мов на пружині, і вся ніжність, що вабила його до дівчини, миттю обернулася на гнів і породила ту дивну жагучу злість, якою стає кохання під бичем ревнощів.
— Я вам щось приніс, — сказав він.
— То ми вже рішуче на «ви»? — відгукнулася дівчина.
Він мовив по-батьківському:
— Слухайте, дитино! Мені відома подія, що готується. Повірте, через якийсь час це буде неминуче, то краще зараз, ніж потім.
Вона невдоволено знизала плечима, а графиня мовчала, втупившись у далечінь, і про щось зосереджено думала.
— Що ж у вас для мене? — спитала Аннета.
Він розповів про виставу й про те, кого збирається запросити.
Дівчина була захоплена, кинувшись йому на шию в дитячому пориві, поцілувала його в обидві щоки.
Він мало не зомлів і, відчувши ніжний дотик цих свіжих губ, зрозумів, що це не зцілиться ніколи.
Графиня роздратовано зауважила:
— Тебе ж батько чекає!
— Гаразд, мамо, йду.
Дівчина побігла, посилаючи Олів’є поцілунки рукою.
Коли вона вийшла, він спитав:
— Вони поїдуть у подорож?
— Так, на три місяці.
— Тим краще, — пробурмотів він.