Твори том 2
Шрифт:
Подих ревнощів ураз висушив в ній жаль, і вона сказала втішено:
— Бідолашний друже! Через кілька днів вона одружиться й поїде. Певно ж, ви одужаєте, не бачачи її.
Він похитав головю.
— О, я пропав, пропав!
— Та ні, ні! Три місяці не будете її бачити. Цього досить. Адже вам було досить трьох місяців, щоб покохати її так, як мене, — а ви ж знаєте мене дванадцять років.
Тоді він заблагав у своїй безмежній тузі:
— Не покидайте мене, Ані!
—
— Не покидайте мене самого!
— Я навідуватиму вас, скільки ви схочете.
— Ні! Краще я тут буду, скільки можна.
— Біля неї будете?
— І біля вас.
— Вам не треба бачитися з нею перед весіллям.
— О Ані!
— Або хоч дуже рідко.
— А сьогодні можна лишитись?
— Ні, в такому стані не можна. Вам треба розважитись, піти до клубу, до театру, куди-небудь, тільки не лишатися тут.
— Я прошу вас.
— Ні, Олів’є, це неможливо. До того, на обіді в мене будуть люди, присутність яких знову вас розхвилює.
— Герцогиня? І… він?
— Так.
— Та я ж цілий вечір вчора провів із ними.
— Це й видно! Тому ви й гарний такий сьогодні.
— Обіцяю вам бути спокійним.
— Ні, це неможливо.
— Тоді я йду.
— Чешу ж так швидко?
— Хочу походити.
— Гаразд, ходіть до самісінької ночі, аби смертельно втомитися, а потім лягайте спати!
Він підвівся.
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. Завтра вранці провідаю вас. Хочете, щоб я знову робила велику необережність, як колись, та вдавала, ніби снідаю вдома о дванадцятій, а насправді, щоб я снідала у вас о чверть на другу?
— Так, дуже хочу! Ви добра.
— Бо кохаю вас.
— Я теж вас кохаю.
— О, не згадуйте про це!
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. До завтра.
— Прощайте.
Бертен поцілував їй руки, потім поцілував її в скроні, потім у куточок уст. Тепер очі його були сухі, вигляд рішучий.
Він обійняв її, пригорнув до себе, і припавши устами до її чола, немов пив, вдихав усе кохання, яке вона почувала до нього.
І швидко пішов не обертаючись.
Лишившись сама, графиня впала на стілець і заридала. Так сиділа б до ночі, якби Аннета не прибігла по неї.
Щоб мати час витерти почервонілі очі, графиня сказала:
— Мені треба написати кілька слів, дитино моя. Іди, я незабаром буду.
До вечора вона мусила клопотатись важливою справою посагу.
Герцогиня з небожем обідали в Гійруа по-родинному. Тільки-но вони посідали до столу, розмовляючи про вчорашню виставу, як увійшов служник із трьома величезними букетами в руках.
Пані де Мортмен здивувалась.
— Боже мій, що це таке?
—
— Певно, Олів’є Бертен, — відповіла графиня.
Вона не переставала думати про нього. Він видався їй таким похмурим, таким трагічним, вона так ясно бачила його безпорадне лихо, так гостро почувала в собі відбиток його туги, так ніжно й глибоко кохала його, що серце її стискалось від зловісного передчуття.
В кожному букеті справді були картки від Бертена. На кожній він написав олівцем імена графині, герцогині та Аннети.
Пані де Мортмен спитала:
— Чи не занедужав ваш друг Бертен? Учора в нього був кепський вигляд.
— Так, він трохи турбує мене, хоч і не скаржиться, — відповіла пані де Гійруа.
— О, з ним те, що й з нами всіма — старіє,— докинув її чоловік. — Навіть дуже старіє. Загалом мені здається, що старі парубки піддаються зразу. Вони швидше занепадають, ніж ми. Він таки дуже змінився.
— Це правда! — зітхнула графиня.
Фарандаль зненацька перестав шепотітись 3 Аннетою й сказав:
— В сьогоднішньому «Фігаро» є дуже неприємна для нього стаття.
Всякий напад, всяка критика, всякий несприятливий натяк на її друга обурював графиню.
— О, — заперечила вона, — таким видатним людям, як Бертен, можна не звертати уваги на такі гидоти.
— Неприємна для Олів’є стаття? — здивувався граф. — А я не читав її. На котрій сторінці?
— На першій, передова, — мовив маркіз. — Називається «Сучасний живопис».
І депутат перестав дивуватись.
— Зрозуміло. Я не читав її, бо вона про живопис.
Усі посміхнулись, знаючи, що, крім політики та сільського господарства, пан Гійруа нічим не цікавиться.
Потім тема розмови змінилася. Нарешті всі перейшли до вітальні пити каву. Графиня не слухала, насилу відповідала— її ятрила думка: «Що робить зараз Олів’є? Де він? Де обідав? Де блукає, гнаний сердечною мукою?» Тепер вона карталася, що відпустила його, не лишила в себе, і уявляла, що він тиняється по вулицях, сумний, безпритульний, самотній, тікаючи від свого горя.
Аж поки не поїхала герцогиня з небожем, графиня мовчала й мучилась невиразним та забобонним страхом, потім лягла в ліжко й лежала безсонна, думаючи про нього.
Минуло дуже багато часу, аж ось їй почувся дзвінок у передпокої. Вона затремтіла, сіла й слухала. І вдруге дзвінок задзвонив у нічній тиші.
Вона схопилась із ліжка й щосили натиснула на кнопку електричного дзвонйка, аби розбудити покоївку. Потім із свічкою в руках побігла до передпокою.
— Хто там? — спитала, не відчиняючи дверей.