Твори том 2
Шрифт:
— Ні. Як надворі?
— Дощ, пане.
— Гаразд. Ідіть.
Поставивши, як звичайно, на столик чайний прибор та поклавши газети, служник вийшов.
Олів’є взяв «Фігаро» й розгорнув. Передовиця називалась «Сучасний живопис». Це була палка похвала чотирьом чи п’ятьом молодим художникам, що справді майстерно володіли колоритом і зловживали ним задля ефекту, намагаючись видавати себе за революціонерів і геніальних новаторів у мистецтві.
Як і всі представники старшого покоління, Бертен обурювався цими новими прибульцями — обурювався їхньою нетерпимістю, заперечував
Він завжди був чутливий до критики та похвали, але в глибині душі, незважаючи на законне шанолюбство, більше страждав від зневаги, ніж радів від похвали, бо сам не був упевнений в собі через вічні вагання. Проте раніше, за часів тріумфу, він у густому диму кадильниць забував про шпильки. Тепер, при невпинному зростанні нових художників і нових цінувальників мистецтва, похвали ставали рідші, а лайка дошкульніша. Він почував, що перейшов до загону старих талановитих художників, яких молодь не визнає за вчителів, і, бувши не тільки розумним, а й проникливим, страждав тепер від найменших натяків так само, як і від одвертих нападів.
Проте ніколи ще його самолюбство художника не було так болісно вражене. Задихаючись, він іще раз прочитав статтю, щоб зрозуміти все до найменших подробиць. Кількох колег і його викидали до кошика образливо й розв’язно, і він підвівся з ліжка, шепочучи слова, що лишились у нього на устах: «…застаріле мистецтво Олів’є Бертена».
Ніколи він ще не впадав у такий розпач, не був такий пригнічений; у нього було відчуття, що настає кінець усьому його фізичному й духовному єству; ніколи не поринав він у таку безутішну душевну тугу. До другої пополудні він сидів у кріслі 'біля каміна, простягти до вогню ноги, не маючи сили ворухнутись чи щось робити. Потім у нього з’явилась потреба заспокоїтись, потиснути віддані руки, побачити вірні очі, потреба в тому, щоб його пожаліли, допомогли йому, потреба в ласкавих й дружніх словах. І, як завжди, він подався до графині.
Коли він зайшов, Аннета була Сама у вітальні — стояла до нього спиною й швидко писала адресу на якомусь листі. На столі коло неї лежала розгорнута газета «Фігаро». Бертен побачив разом і дівчину, і газету, і він розгублено зупинився, не сміючи далі ступити. А що, як вона прочитала? Вона обернулась і, заклопотана своїми жіночими справами, квапливо сказала:
— А, добридень, пане художнику! Вибачте, що покидаю вас. Швачка чекає мене нагорі. Розумієте ж, зустріч із швачкою перед весіллям — це важлива справа. Зараз пришлю вам маму, — вона оце сперечається й розважає мою художницю… Коли вона потрібна буде, я знову її покличу на декілька хвилин.
І дівчина майже вибігла з вітальні, підкреслюючи, що їй ніколи.
Ця раптова втеча без жодного приязного слова, без жодного прихильного погляду на нього, Бертена, що так її кохає, зовсім пригнітила його. Очі його знову спинились на «Фігаро», і він подумав:
Він ступив до газети так, як підходять до людини, щоб дати їй ляпаса. І тут у голові в нього промайнуло: «Може, вона й не читала. Вона така заклопотана сьогодні. Але про це, безперечно, розмовлятимуть при ній за обідом, і їй однаково схочеться прочитати цю статтю».
Якось мимоволі, майже несвідомо, він схопив газету, згорнув її, зібгав і швидко, мов злодій, сховав у кишеню.
Ввійшла графиня. Побачивши синяве, перекошене обличчя' Бертена, вона здогадалась, що його страждання дійшли до крайньої межі.
Вона кинулась до нього з поривом, усім поривом своєї бідної і змученої душі, свого бідного, теж розбитого тіла. Поклавши йому руки на плечі й подивившись просто в очі, вона мовила:
— О, який ви нещасний!
На цей раз Бертен уже не заперечував і, задихаючись — так йому зсудомило горло, — пробурмотів:
— Так… Так… Так!..
Вона відчула, що він зараз заридає, і повела його в темний куток вітальні, до двох крісел, що стояли за невеликою ширмою з старовинного шовку. Вони сіли за цією тонкою, вишитою стіною, в сірих сутінках дощового дня.
Щиро жаліючи його, страждаючи від його горя, графиня сказала:
— Як ви мучитесь, мій бідний Олів’є!
Вія поклав свою сиву голову їй на плече.
— Більше, ніж ви гадаєте! — сказав він.
Вона прошепотіла сумно:
— О, я це знала! Я все почувала. Бачила, як воно зароджувалось і росло.
Він відповів, ніби вона обвинувачувала його:
— Я не винен, Ані.
— Знаю… І не дорікаю вам…
Обернувшись трохи, вона ніжно торкнулась устами очей Олів’є, і відчула його гіркі сльози.
Здригнувшися, немов випила краплю відчаю, вона повторила кілька разів:
— Ох бідний друже… бідний друже… бідний друже…
Потім, якусь мить помовчавши, додала:
— Наші серця в цьому винні, бо вони не постаріли. Який вогонь палає в моєму!
Він спробував заговорити, але не міг, бо тепер його душили ридання. Пригортаючись до нього, вона відчула судорожне колихання його грудей. І тут егоїстична любовна туга, що так довго точила графиню, знову її охопила, і вона мовила з тим несамовитим виразом, який свідчить про пекельні муки:
— Боже, як ви кохаєте її!
— О так, я кохаю її! — ствердив він.
Вона замислилась, а тоді спитала:
— А мене, мене ви ніколи так не кохали?
Він переживав зараз одну з тих хвилин, коли кажуть усю правду, тож відповів:
— Ні, я тоді був надто молодий.
— Надто молодий? Чому? — здивувалася вона.
— Бо життя було надто гарне. Тільки в наші літа можна кохати до самозабуття.
— А почуваєте ви біля неї те саме, що й біля мене почували? — спитала вона.
— І так, і ні… А проте, це майже те саме. Вас я кохав так, як тільки можна кохати жінку. І її кохаю, як вас, бо вона — це ви; але кохання це стало чимсь непоборним, згубним, чимсь таким, що сильніше за смерть. Я належу їй так, як палаючий будинок належить вогню!