Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Та інде тирса з осокою
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді:
Мов степ до бога заговорить,
Верблюд заплаче, і кайзак
Понурить голову, і гляне
На степ і на Кара-бутак.
Сингич-агач [45] кайзак вспом’яне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині…
Одним єдине при долині
45
Кара-бутак — «невеличка річка». — Прим. Шевченка.
Сингич-агач —
В степу край дороги,
Стоїть дерево високе,
Покинуте богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.
[Перша половина 1848,
по дорозі в Оренбурга до Раїма]
Та не дай, господи, нікому…
Та не дай, господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.
Ой піду я степом-лугом
Та розважу свою тугу.
«Не йди, — кажуть, — з ції хати
Не пускають погуляти».
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
ЦАРІ [46]
Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на час
Придибали-таки до нас
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій божий глас
До оди пишно чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів абощо воспівать.
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
46
В рукопису назви немає. Назва ця редакційна і тут подається
за традицією.
На тих помазаниках божих…
Так що ж, не втну, а як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в руках
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину
Та хоч старенький божий глас
Возвисьте, дядино. Та ладом
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем спереду і ззаду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.
Не видно нікого в Ієрусалимі.
Врата на запорі, неначе чума
В Давидовім граді, господом хранимім,
Засіла на стогнах [47] . Ні, чуми нема;
А гірша лихая та люта година
Покрила Ізраїль: царева война!
Цареві князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі ківот [48] ,
У поле вийшли, худосилі,
У полі бились, сиротили
47
Стогна (церк. — слов.) — майдан, широка міська вулиця.
48
Ківот (церк. — слов.) — скринька для ікон; тут — кедрова скринька, в якій переховували релігійні цінності, святощі.
Маленьких діточок своїх.
А в городі младії вдови
В своїх світлицях, чорноброві,
Запершись, плачуть, на малих
Дітей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя,
Кленуть Давида сподаря [49] .
А
По кровлі кедрових палат
В червленій ризі похожає.
Та мов котюга позирає
На сало, на зелений сад
Сусіди Гурія. А в саді,
В своїм веселім вертограді,
Вірсавія [50] купалася,
49
Давид — цар Ізраїлю з 1055-го по 1015 р. до н. е., Єрусалим зробив столицею Ізраїльського царства. Внаслідок переможних війн з сірійцями, філістимлянами, маовитянами тощо його держава значно зміцніла. Давидові приписують поетичний дар, що виявився у складанні релігійних пісень, так званих псалмів.
Сподар — господар.
50
Гурій (Урія Хетсянин)—ізраїльський полководець, жінка якого сподобалася цареві Давиду. Щоб усунути Гурія, Давид в одному з боїв послав його на вірну смерть.
Вертоград (церк. — слов.) — сад.
Вірсавія — дружина Гурія (Урія), а потім Давида, від якого вона народила Соломона, що після Давида став царем Ізраїлю.
Мов у раї Єва,
Подружіє Гурієво,
Рабиня царева.
Купалася собі з богом,
Лоно біле мила
І царя свого святого
У дурні пошила.
Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,
Дрімає, сумує Ієрусалим.
В кедрових палатах, мов несамовитий,
Давид похожає і, о цар неситий,
Сам собі говорить: «Я… Ми повелим!
Я цар над божіїм народом!
І сам я бог в моїй землі!
Я все!..» А трохи згодом
Раби вечерю принесли
І кінву доброго сикеру… [51]
І цар сказав, щоб на вечерю
Раби — рабиню привели,
Таки Вірсавію. Нівроку
До божого царя-пророка
Сама Вірсавія прийшла,
І повечеряла, й сикеру
З пророком випила, й пішла
Спочити трохи по вечері
З своїм царем. І Гурій спав.
Йому, сердешному, й не снилось,
Що дома нищечком робилось,
Що з дому цар його украв
Не золото, не серебро,
А луччеє його добро,
51
Сикер — хмільний напій.
Кінва — дерев’яна кварта.
Його Вірсавію — украв.
А щоб не знав він тії шкоди,
То цар убив його, та й годі.
А потім цар перед народом
Заплакав трохи, одурив
Псалмом старого Анафана… [52]
І знов веселий, знову п'яний,
Коло рабині заходивсь.
Давид, святий пророк і цар,
Не дуже був благочестивий.
Була дочка в його Фамар
І син Амон. І се не диво.
Бувають діти і в святих,
Та не такі, як у простих,
52
Анафан — біблійний пророк часів Давида; картав царя за вбивство Урія. На знак каяття Давид нібито склав псалом.
А ось які. Амон щасливий,
Вродливий первенець його!
Лежить, нездужає чогось.
Давид стенає та ридає,
Багряну ризу роздирає
І сипле попіл на главу.
«Без тебе я не поживу
І дня єдиного, мій сину,
Моя найкращая дитино!
Без тебе сонця не узрю,
Без тебе я умру! умру!»
І йде, ридаючи, до сина.
Аж тюпає, немов біжить.
А той, бугай собі здоровий,
У храмині своїй кедровій
Лежить, аж стогне, та лежить,