Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
В тюрму посадили
Та й замуровали.
_____________
Отак на улиці під тином
Ще молодий кобзар стояв
І про невольника співав.
За тином слухала Ярина,
І не дослухала — упала.
«Степаночку! Степаночку! —
Кричала, ридала.—
Степаночку, моє серце!
Де ж це ти барився?
Тату! Тату! ідіть сюда,
Ідіть подивітесь».
Прийшов старий, розглядає
І свого Степана
Не пізнає, таке з його
Зробили кайдани.
«Сину ти мій безталанний!
Моя ти дитино!
Де ти в світі погибаєш,
Сину мій єдиний?»
Плаче старий та ридає,
Й
Невидющими очима,
Мов сонце побачив.
І беруть його під руки,
І ведуть у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
І голову йому змила,
І ноги умила,
І в сорочці тонкій білій
За стіл посадила,
Годувала, напувала,
Положила спати
У кімнаті і тихенько
Вийшла з батьком з хати.
Через тиждень без старостів
За Степана свата
Старий свою Яриночку,
І Ярина в хаті.
«Ні, не треба, мій таточку,
Не треба, Ярино,—
Степан каже. — Я загинув,
Навіки загинув!
За що ж свої молодії
Ти літа погубиш
За калікою?.. Ярино!
Насміються люде,
І бог святий покарає
І прожене долю
З ції хати веселої
На чужеє поле.
Ні, Ярино, бог не кине
І найде дружину;
А я піду в Запорожжя,
Там я не загину,
Нагодують». — «Ні, Степане,
Моя ти дитино!
І господь тебе покине,
Як ти нас покинеш».
«Оставайся, Степаночку;
Коли не хоч братись,
То так будем, я сестрою,
А ти будеш братом
І дітьми йому обоє,
Батькові старому.
Не йди од нас, Степаночку,
Не кидай нас знову.
Не покинеш?» — «Ні, Ярино!»
І Степан остався.
Зрадів старий, мов маленький,
Аж за кобзу взявся.
Хотів вшкварить метелицю
З усієї сили.
Та не вшкварив… під хатою
Усі троє сіли.
«Розкажи ж ти нам, Степане,
Про свою недолю,
Бо й я таки гуляв колись
В турецькій неволі».
«Отож мене, вже сліпого,
На світ випускали
З товариством. Товариство
На Січ прямувало
І мене взяло з собою;
І через Балкани
Простали ми в Україну
Вольними ногами;
А на тихому Дунаю
Нас перебігають
Січовики-запорожці
І в Січ завертають,
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, злото
І свічі забрали
У Покрові; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила…
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла [153] ,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
153
І Межигорського Спаса вночі запалила. — Під час подорожі до Криму (1787) Катерина II, супроводжувана тогочасним державним діячем і своїм фаворитом Г. Потьомкіним, який 1770 р. вписався до запорозького коша під прізвиськом Нечос, спинилася в Києві. Вночі напередодні виїзду Катерини II з Києва в Межигірському монастирі (поблизу Києва) сталася пожежа. Поширилися чутки, що монастир спалено з наказу цариці (історичними матеріалами це не підтверджується). Народні перекази про це Шевченко чув, очевидно, під час відвідання Межигірського монастиря у червні 1843 Р.
І по Дніпру у золотій галері гуляла… —
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам, на Україні,
Люд закріпостили.
Як Кирило [154] з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю…
Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ божий
В путо закували.
Отаке-то! Тяжко, тату,
154
Кирило — останній гетьман (1750–1764) України Кирило Розумовський.
Із своєї хати
До турчина поганого
В сусіди прохатись.
Тепер, кажуть, в Слободзеї
Останки збирає
Головатий та на Кубань
Хлопців підмовляє [155] .
Нехай йому бог поможе!
А що з того буде,
Святий знає: почуємо,
Що розкажуть люде».
Отак вони що день божий
Удвох розмовляли
До півночі, а Ярина
Господарювала
Та святих отих благала…
Таки ж ублагала:
На всеїдній у неділю
155
Тепер, кажуть, в Слободзеї останки збирає Головатий та на Кубань хлопців підмовляє. — Після російсько-турецької війни 1787–1791 рр., в якій колишні запорожці на чолі з А. Головатим відзначилися в ряді боїв, у селі Слободзся на лівому березі Дністра утворено перший кіш Чорноморського козацького війська. Згодом з ініціативи А. Головатого це Чорноморське козацьке військо переселилося на Кубань.
Вона спарувалась
З сліпим своїм. Такеє-то
Скоїлось на світі,
Мої любі дівчаточка,
Рожевії квіти.
Такеє-то. Одружились
Мої молодії.
Може, воно й не до ладу,
Та що маю діять,
Коли таке сподіялось;
Рік уже минає,
Уже й другий. З дружиною
Ярина гуляє
По садочку. Старий батько
Сидить коло хати
Та вчить внука-пузанчика
Чолом оддавати.
[1845, с. Мар’їнське— 1858, не пізніше квітня
1859, С.-Петербург]
«Ой по горі роман цвіте…»
Федору Івановичу Черненку [156]
На пам'ять 22 сентября 1859 року
Ой по горі роман цвіте,
Долиною козак іде
Та у журби питається:
«Де та доля пишається?
Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
Чи то в полі на роздоллі
З вітром віється по волі?»
Не там, не там, друже-брате,
156
Черненко, Федір Іванович — один із знайомих Шевченка ще з 40-х років, інженер, член петербурзької української «Громади». Після повернення із заслання вони знову зустрілися. Очевидно, на згадку про той день поет і присвятив йому вірш.