Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Правда.
— Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. Ото й пірнув би за тією рибиною, і взяв її на гак у воді.
— Едді пірнув, — сказав Томас Хадсон.
— Про це він мені не казав, — промовив Джозеф уже не так завзято.
— Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї, — сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту. — А бекону вчора не привезли?
— Здається, у нас
— І, будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.
— Едді пішов додому лікувати око.
— А що таке з його оком?
— Та хтось присвітив йому вчора кулаком. Томас Хадсон здогадувався, як це могло статись.
— Йому тільки око підбили?
— Геть усього помолотили, — відказав Джозеф. — А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить тому, що він розказував. А таки жаль.
— Де він бився?
— Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з ким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й із Середнього дрочити його. Там тепер, на тому будівництві, є кілька справжніх харцизяк.
— То нехай з ним піде містер Роджер, — сказав Томас Хадсон.
— От здорово! — Джозефове обличчя враз засяяло. — Тоді сьогодні буде на що подивитися.
Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.
— Апетит у вас сьогодні непоганий, — зауважив Джозеф. — Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.
— Я завжди багато їм.
— Не завжди, — заперечив Джозеф.
Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.
— Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом, — звелів він Джозефові. — Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?
— Він уже попив, — сказав Джозеф.
Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть спухли. Спухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.
— Не було з мене вчора пуття, — сказав він. — Здається, Томе, я все тут записав.
— Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?
— Вдома мені гірше, — відказав Едді. — Зате сьогодні рано ляжу спати.
—
— Я й сам знаю, — проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи. — Тільки все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.
— Джозеф казав, що ти з багатьма бився.
— Аж поки хтось забрав мене додому, — відповів Едді. — Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.
— Хіба тебе не побили?
— Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.
— Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?
— Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.
— Он як?
— Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, а насправді щоразу починав я сам. Не таланило вчора правді, Томе. Не таланило — і край.
—. І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?
— А чом би й ні? — відказав Едді. — Вчора привезли м'ясо на біфштекси. Та ще й яке — самий м'якуш. Ви б подивилися на те м'ясо. А до біфштексів думаю зробити картопляне пюре з підливою й тушковані боби. На салат маємо латук, є й свіжі грейпфрути. Хлопці добре їдять пиріг, а в нас є консервована малина— то буде такий пиріг, що куди. І морозиво вчора привезли, якраз до пирога. Ну, що ви скажете? Думаю як слід нагодувати цього малого паршивця Девіда.
— А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?
— Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.
— Яка вона була під водою?
— Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.
— А вона тебе бачила?
— Хто її знає. З вигляду їй до всього було байдуже.
— Як гадаєш, вона була стомлена?
— По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.
— Такої рибини ми вже більш ніколи не побачимо.
— Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.
— Я думаю намалювати все це Девідові на згадку.
— Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.