Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Згодом, коли достиг урожай на алігаторових грушах — великих темно-зелених деревах авокадо, плоди яких лише трохи темніші й лискучіші від листя, — і Томас Хадсон, що того року залишався у вересні на березі, ремонтуючи катер і готуючись до подорожі на Гаїті, запропонував Бойзові ложечку м'якушу із середини плоду, з якого було вибрано зернята й налито туди олії з оцтом, кіт з'їв і його, а потім щоразу з'їдав по половині авокадо.
— Чом би тобі не залізти на дерево й не дістати їх самому? — спитав кота Томас Хадсон, коли вони разом гуляли по своїй пагористій садибі. Але Бойз, певна річ, нічого на це не відповів.
Одного разу він таки побачив Бойза на алігаторовій груші, коли вийшов присмерком погуляти й подивитися, як галасливі зграї чорних дроздів з усіх південних та східних
Томас Хадсон нахилився й поплескав його по спині — Цап любив, щоб його плескали добре, як плескають великого собаку, — а коли випростався й поглянув угору, то помітив високо на алігаторовій груші Бойза. Цап теж подивився туди й побачив його.
— Що ти там робиш, старий негіднику? — гукнув Томас Хадсон до Бойза. — Чи ти зрештою навчився їсти їх просто з дерева?
Бойз подивився вниз і побачив Цапа.
— Ану злазь звідти, ходім погуляємо, — сказав йому Томас Хадсон. — Я дам тобі авокадо на вечерю.
Бойз зиркнув на Цапа й нічого не відповів.
— Ти дуже гарний серед темного листя. Ну й сиди там, коли хочеш.
Бойз одвернувся від них, і Томас Хадсон з великим чорним котом пішли далі між деревами.
— Як ти гадаєш, Цапе, він не зсунувся з глузду? — спитав Томас Хадсон. Тоді, щоб потішити кота, додав: — А пригадуєш ту ніч, коли ми не могли знайти ліки?
«Ліки» було магічне слово для Цапа, і, почувши його, він враз повалився на бік, щоб його погладили.
— Пригадуєш ліки? — запитував господар, і той великий, загартований у бійках котяра аж вигинався від задоволення.
Це слово стало для нього магічним після однієї ночі, коли його господар напився п'яний, по-справжньому п'яний, і Бойз не захотів з ним спати. І Принцеса не хотіла спати у нього в ліжку, коли він був п'яний, і Віллі не хотів. Жодний кіт не хотів спати з ним п'яним, тільки Самітник, як колись звали Великого Цапа, та ще Самітників Брат, а насправді сестра — безталанна кішка, що завжди мала безліч усяких прикрощів і лише зрідка звідувала щасливі хвилини. Щодо Цапа, то він навіть дужче любив господаря п'яного, ніж тверезого, а може, так тільки здавалося, бо Цапові випадало спати з ним лише в ті ночі, коли Томас Хадсон бував п'яний. А того вечора, пробувши на березі вже чотири дні, він напився справді як чіп. Почав ще опівдні у «Флорідіті», де пив спершу з кубинськими політиками, що заглянули туди хильнути нашвидку й були дуже збуджені; потім— з цукровими й рисовими плантаторами; з кубинськими урядовцями, що просиділи там усю свою обідню перерву; з другим і третім секретарями посольства, що супроводили когось там до «Флорідіти»; з усюдисущими агентами ФБР, люб'язними молодиками, які так старанно вдавали звичайних, пересічних, типових американців, що виказували себе не менше, ніж якби мали відомчі нашивки на рукавах своїх білих полотняних і чесучевих костюмів. Він пив подвійні заморожені дайкірі, ті славнозвісні дайкірі, що їх подають тільки у «Флорідіті», — вони не мають алкогольного присмаку, але після них почуваєш себе так, наче летиш на лижах з глетчера в хмарі снігової куряви, а десь після шостої чи восьмої порції — наче летиш з того глетчера без запобіжної линви. Зайшло кілька знайомих військових моряків, і він випив з ними, потім ще кілька з так званого
Коли він повернувся ввечері додому, то був дуже п'яний, і жоден кіт не захотів з ним спати, окрім Цапа, що не мав ні алергічної відрази до ромового духу, ні упередження проти пияцтва, зате дуже полюбляв розкішний запах повій, густий і солодкий, як різдвяний пиріг. Вони обидва міцно спали, і Цап, прокидаючись, голосно муркотів, аж поки Томас Хадсон, прокинувшись серед ночі, згадав, скільки він випив напередодні, і сказав Цапові:
— Доведеться нам прийняти ліки.
Цапові дуже сподобалося звучання цього слова, що немовби увібрало в себе усе те розкішне життя, до якого він прилучився, і він замуркотів ще голосніше.
— Де наші ліки, Цапе? — спитав Томас Хадсон.
Він увімкнув лампу біля ліжка, але вона не засвітилася. Як видно, бурею, що затримала його на березі, зірвало чи закоротило дроти, і їх ще не встигли полагодити, отож електрики не було. Він помацав рукою на нічному столику, шукаючи велику подвійну капсулу секоналу, останню, що в нього була, — вона б допомогла йому знов заснути й прокинутись уранці без головного болю. Але потемки скинув її зі столика й ніяк не міг знайти. Він обмацав усю підлогу біля ліжка, але капсули не знайшов. Сірників напохваті він не мав, бо не курив, а батарейки в кишеньковому ліхтарику попалила без нього прислуга, і лампочка не світилася.
— Цапе, — сказав Томас Хадсон, — нам треба знайти ліки.
Він устав з ліжка, Цап і собі скочив на підлогу, і вони заходилися шукати. Цап заліз під ліжко і хоч не знав, що він шукає, проте старався як міг, і Томас Хадсон сказав йому:
— Ліки, Цапе. Шукай ліки.
Цап жалісно нявчав під ліжком і нишпорив по кутках. Нарешті він виліз, муркочучи, і Томас Хадсон, помацавши рукою по підлозі, діткнувся до капсули. Вона була вся в пилюці й павутинні. Цап таки знайшов її.
— Ти знайшов ліки, — сказав йому Томас Хадсон. — Та ти ж просто диво, а не кіт.
Обмивши капсулу з карафи, що стояла біля ліжка, а тоді проковтнувши її і запивши водою, він лежав і відчував, як йому помалу легшає, і хвалив Цапа, а той вдоволено муркотів у відповідь, і відтоді саме слово «ліки» стало для нього магічним.
У морі Томас Хадсон думав не лише про Бойза, а й про Цапа. Але в Цапові не було нічого трагічного. Хоч йому й випадали по-справжньому лихі години, проте він завжди лишався цілий і, навіть зазнавши тяжкої поразки у найстрашніших бійках, ніколи не був жалюгідним. Навіть коли не міг дійти до будинку й лежав під манговим деревом біля тераси, засапаний і такий мокрий від поту, що видно було, які великі в нього лопатки і які вузькі й худі боки, — лежав, не в змозі поворухнутись, хапаючи ротом повітря, — навіть і тоді не був жалюгідним. У нього була широка лев'яча голова, і так само, як лев, він ніколи не здавався. Цап почував неабияку приязнь до господаря, і Томас Хадсон теж ставився до нього приязно, поважав і по-своєму любив його. Але про таку палку любов, яка пов'язувала його з Бойзом, ні з Цапового боку, ні з його не могло бути й мови.
А Бойз поводився дедалі гірше. Того вечора, коли вони з Цапом застукали його на алігаторовій груші, він допізна блукав десь поза домом і не з'явився навіть тоді, коли господар ліг спати. Томас Хадсон спав тоді у віддаленому кінці будинку, на широкому ліжку в кімнаті, що мала у всіх трьох зовнішніх стінах великі вікна, крізь які линув уночі свіжий вітерець. Прокидаючись серед ночі, він чув голоси нічних птахів, і тієї ночі так само лежав без сну й слухав, коли раптом почув, як Бойз скочив знадвору на підвіконня. Бойз був тихий кіт, але, опинившись там, він одразу ж занявчав, кличучи господаря, і Томас Хадсон підійшов до вікна й відхилив протимоскітну сітку. Бойз скочив до кімнати. В зубах у нього були два садових пацюки.