Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Не зважайте на гонг, ми поснідаєм у «Ріці», — сказав барон. — Згода?
Томас Хадсон з принцесою не спали на пароплаві, хоч на той час, як він спинився в Хайфі, вже робили стільки всякого іншого, що обоє дійшли до якогось екстатичного відчаю, такого глибокого, що їх слід було б змусити судом спати одне з одним, аж поки їм вистачить на те сил, — хоч би тільки для заспокоєння їхніх нервів, коли не для чогось іншого. Та натомість вони вирушили в автомобільну подорож із Хайфи до Дамаска. Коли їхали туди, Томас Хадсон сидів на передньому сидінні з шофером, а принц і принцеса позаду. Він побачив
Подорож до Дамаска не багато зарадила, і, коли пароплав вирушив з Хайфи й узяв курс на Середземне море і вони з принцесою стояли на палубі, де тепер було холодно від північно-східного вітру, а море розхвилювалося так, що пароплав уже починало хитати, вона сказала йому:
— Треба щось придумати.
— Тобі подобається говорити наздогад?
— Ні. Я хочу лягти в ліжко й не вставати цілий тиждень.
— Тиждень — це не так уже й багато.
— Ну, тоді місяць. Але це треба зробити зараз же, а зараз ми не можемо.
— Можна піти до баронової каюти.
— Ні. Я не хочу цього, поки ми не зможемо почувати себе цілком спокійно.
— Як ти почуваєш себе тепер?
— Так, наче я втрачаю розум і вже втратила досить багато.
— У Парижі ми зможемо любитися в ліжку.
— А як я піду з дому? Я не маю досвіду в таких речах.
— Підеш ніби по магазинах.
— Але ж ходити по магазинах треба з кимось.
— То підеш із кимось. Невже ти не маєш нікого, кому можеж довіряти?
— Та маю. Але я не хочу, дуже не хочу цього робити.
— Ну, то й не роби.
— Ні. Інакше не можна. Я розумію, що не можна. Але мені від того не легше.
— Ти що, ні разу його не зраджувала?
— Ні. І думала, що ніколи не зраджу. А тепер тільки цього й хочу. Але мені прикро, що про це має знати ще хтось.
— Ми щось придумаємо.
— Будь ласка, обійми мене й міцніше пригорни до себе, — сказала вона. — І не треба ні про що говорити, ні про що думати, ні про що турбуватися. Просто пригорни мене, будь ласка, і дуже кохай, бо в мене все вже болить.
Трохи згодом він сказав їй:
— Слухай, щоразу, коли ти отак чинитимеш, тобі буде так само погано, як тепер. Ти не хочеш зраджувати його і не хочеш, щоб хтось про це знав. Але ж рано чи пізно все одно це буде.
— Я хочу цього. Просто мені його жаль. Але я повинна зважитись. Я вже не владна над собою.
— То зважся. Зараз.
— Але ж зараз страшенно небезпечно.
— Невже ти думаєш, що з усіх тих людей тут, на кораблі, які бачать нас, чують і знають, хоч хтось повірить, ніби ми з тобою ще не переспали? А все, що ми з тобою робили досі, — хіба воно дуже різниться
— Ну звісно, що різниться. У тім-то й річ. Від цього, що ми робимо, не може бути дитини.
— Ти просто дивовижна, — сказав він. — Їй-право, дивовижна.
— Але нехай би й дитина, я буду навіть рада. Він дуже хоче дитини, а в нас ніяк не виходить. Я одразу ж після того пересплю з ним, і він ніколи не знатиме, що це від тебе.
— Я б усе-таки не спав з ним одразупісля того.
— Ну, може, й не одразу. Нехай другої ночі.
— Коли ти спала з ним востаннє?
— Ой, та я щоночі з ним сплю. Інакше я не можу, Хадсоне. Я приходжу така збуджена, що просто не можу інакше. Здається, через це він тепер і засиджується так пізно за картами. Хоче, щоб я заснула, доки він повернеться. По-моєму, він трохи стомився, відтоді як ми з тобою закохались.
— Це ти вперше закохалась після того, як одружилася з ним?
— Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний, і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.
— Ходімо-но краще до «Ріца», вип'ємо шампанського, — сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.
У «Ріці» було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків під стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе «Перр'є-Жуе» 1915 року і тільки запитували: «Вино те саме, містере Хадсон?»
Вони піднесли келихи одне за одного, і принцеса сказала:
— Я люблю це вино. А ти?
— Дуже.
— Про що ти думаєш? — Про тебе.
— Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?
— Я думаю, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?
— Десять хвилин на дванадцяту.
— Котра там у вас година? — гукнув він до стюарда.
Стюард подивився на годинник за прилавком.
— Двадцять три п'ятнадцять, сер.
Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:
— До котрої він гратиме в бридж?
— Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.
— Зараз доп'ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.
— Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.
— Завжди буде небезпечно, — сказав він. — А отак ховатись — від цього стає куди к бісу небезпечніше.
Тієї ночі він тричі здолав її, і, коли потім проводжав до їхньої з принцом каюти, — вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще, — принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до «Ріца», де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. Раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість, і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.