Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

Вона мала бути така сама поважна, й делікатна, й прекрасна, як Принцеса, поки вони закохуватимуться одне в одного, а потім, у ліжку, така сама безсоромна й розпусна. Часом та уявна принцеса ввижалась йому вві сні, і хоч з тими снами не змогла б зрівнятися ніяка дійсність, він усе одно жадав, щоб вони справдились, і не мав сумніву, що врешті так воно й буде, якщо тільки є десь така принцеса.

На жаль, єдина принцеса, з якою йому випало перебути в ліжку, — італійські принцеси до рахунку не брались, — була звичайна собі, нічим не примітна молода жінка з трохи затовстими литками й не дуже гарними ногами. Щоправда, вона мала ніжну шкіру уродженки

півночі й блискуче, дбайливо доглянуте волосся, і йому подобались її обличчя та її очі, і вся вона йому подобалась, і приємно було відчувати її руку в своїй, коли вони стояли на палубі, пливучи каналом назустріч світлу Ісмаїлії. Вони дуже подобались одне одному і вже були зовсім близько до того, щоб закохатися, — так близько, що їм доводилося раз у раз стишувати голоси, коли вони були на людях, і так близько, що тепер, коли вони стояли на темній палубі, тримаючись за руки, він відбував, що виникло між ними, й не мав у тому найменшого сумніву. А відчуваючи це з цілковитою певністю, сказав про це їй і запитав її про дещо, бо вони умовились бути беззастережно щирими одне з одним у всьому.

— Та я б з радістю, — відказала вона. — Ви ж знаєте. Проте не можна. Ви й самі це знаєте.

— Але ж має бути якийсь вихід, — мовив Томас Хадсон. — Завжди є якийсь вихід.

— Ви хочете сказати, в рятувальній шлюпці? — спитала вона. — В рятувальній шлюпці я не хотіла б.

— Знаєте що… — мовив він, поклавши руку їй на грудь, і відчув як вона ожила й напружилась під його пальцями.

— Так приємно, — перебила вона. — Але ви забули, що їх дві.

— Ні, не забув.

— Отак зовсім приємно, — сказала вона. — Ви знаєте, Хадсоне, я вас покохала. Я тільки сьогодні це зрозуміла.

— З чого?

— Ну, просто зрозуміла. Це було не так уже й важко. А ви чогось такого не зрозуміли?

— Мені й розуміти не треба, — збрехав він.

— От і добре, — сказала вона. — Але в рятувальній шлюпці не можна. І у вашій каюті не можна. І в моїй не можна.

— Ми могли б піти до баронової.

— У барона в каюті завжди хтось є. Розпусник він, наш барон. А цікаво, що серед нас є барон-розпусник, як за давніх часів, правда ж?

— Правда, — відповів він. — Але я міг би піти пересвідчитись, що там нікого немає.

— Ні. Так не можна. Просто кохайте мене сильно-сильно, отак, Відчувайте, що кохаєте мене щосили, і тримайте далі, як оце тепер.

Він тримав її так само, потім узяв інакше.

— Ой ні, — сказала вона. — Не треба. Не можу я так. — Тоді сама зробила те саме й спитала: — А ви можете?

— Можу.

— Ну добре. Тоді я триматиму. Ні-ні, не цілуйте мене. Якщо ви цілуватиме мене тут, на палубі, тоді можна й усе інше.

— А чом не можна всього іншого?

— Де, Хадсоне? Де? Скажіть мені, бога ради, де?

— Я скажу вам чому.

— Чому — я й сама добре знаю. Де — ось у чім річ.

— Я дуже кохаю вас.

— Авжеж. І я вас кохаю. Та нічого доброго з цього не вийде, крім того, що ми кохаємо одне одного. А втім, і це добре. Він знов узяв її, як перед тим, і вона сказала:

— Прошу вас, не треба. А то мені доведеться піти.

— Сядьмо.

— Ні. Краще стоятимем, як тепер.

— Вам приємно так?

— Хак. Дуже. А вам неприємно?

— Та ні, але ж не можна отак без кінця.

— Ну гаразд, — сказала вона і, обернувшись, швидко поцілувала його, а тоді знову задивилася на темну пустелю, повз яку вони пропливали. Була зима, і ніч дихала прохолодою, і вони стояли, міцно пригорнувшись

одне до одного, й дивилися в простір. — Тепер уже можна все. Зрештою, і норкове хутро може на щось придатися в тропіках. Тільки не кінчай раніш за мене, гаразд?

— Гаразд.

— Обіцяєш?

— Так.

— Ой Хадсоне… Зараз… Ну… ну…

— А ти?

— Ой, і я… Тільки щоб разом з тобою… Ну… ну… зараз…

— Справді зараз?

— Ой, так… Зараз, кажу ж тобі…

Потім вони знов стояли на палубі, і світло міста було вже куди ближче, а за бортом усе так само пропливав берег каналу й темний простір за ним.

— Тепер тобі соромно за мене? — спитала вона.

— Ні, Я дуже кохаю тебе.

— Але ж тобі погано, а я думала тільки про себе.

— Ні. Я не можу сказати, що мені погано. І ти не про себе думаєш.

— Ти тільки не вважай, що це було даремно. Ні, недаремно. Для мене — ні, правда.

— Тоді недаремно. Поцілуй мене, гаразд?

. — Ні. Не можу. Просто тримай мене міцно, отак. Трохи згодом вона спитала: — А тобі нічого, що я так добре ставлюся до нього?

— Ні. Він дуже гордий.

— Зараз я щось тобі розкажу.

Вона розказала йому, але то не було для нього великою несподіванкою.

— Це дуже непристойно?

— Ні, — відказав він. — Досить мило.

— Ой Хадсоне, — мовила вона. — Я так тебе кохаю. Ти зараз іди зроби все, що тобі треба, а тоді вертайся сюди до мене. Може, вип'ємо пляшку шампанського в «Ріці»?

— Чудова ідея. А твій чоловік?

— Він ще грає в бридж. Мені видно його у вікно. А коли закінчить, знайде нас, і ми вип'ємо всі разом.

Отож вони пішли до «Ріца», що містився на кормі пароплава, й випили пляшку сухого «Перр'є-Жуе» 1915 року, потім ще одну, а пізніше до них приєднався й принц. Він був дуже приємний чоловік і подобався Хадсонові. Принц і принцеса, так само як і Хадсон, їздили на полювання до Східної Африки, і він зустрічався з ними в клубі Мутаїга й у Торра в Найробі, і з Момбаси вони виїхали одним пароплавом. Цей пароплав робив рейси навколо світу й спинився в Момбасі перед тим, як вирушити далі через Суец і Середземне море до кінцевого порту в Саутгемптоні. То був аж надто розкішний пароплав, з окремими кількакімнатними каютами, цілком запроданий, як тоді велося, під кругосвітній круїз, але кілька пасажирів зійшли в Індії, і один з тих проноз, які завжди все знають, сказав Хадсонові в клубі, що на пароплаві є вільні каюти й що можна дістати їх за помірну ціну. Хадсон сказав про це принцові й принцесі, які були не дуже вдоволені своїм довгим і стомливим перельотом до Кенії на тодішньому малопотужному «хендлі-пейджі», і вони радо вхопилися за цю ідею, приваблені й самою подорожжю морем, і помірною ціною.

— Це буде чудова подорож, і ви просто молодець, що зуміли про все дізнатися, — сказав принц. — Я завтра ж зранку подзвоню туди.

То була справді чудова подорож: пароплав поволі вийшов з нового порту в синь Індійського океану, залишаючи позаду Африку, старовинне біле місто з великими деревами, і зелений простір за ним, і морські хвилі, що розбивались об довгий риф, — а тоді набрав швидкості, і навколо вже був відкритий океан, і летючі риби вихоплювалися з води попереду пароплава. Африка все віддалялася за кормою, аж поки стала довгою голубою смужкою на обрії, і стюард уже вдарив у гонг, а він з принцом, принцесою й бароном, їхнім давнім знайомим, що жив у тій же країні, що й вони, і справді був розпусник, сиділи в барі й пили сухий мартіні.