Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Ні, тільки сам.
— І ти не боявся?
— Ні. Але я завжди почуваю себе тут якось дивно, так як мав би почувати себе в церкві.
— Нікі, а там, де ми будемо жити, не так велично, як тут, ні?
— Ні. Не бійся. Там веселіше. Але тут тобі повинно сподобатись. Саме такими були ліси в прадавні часи. Це, мабуть, останній незайманий край із тих, що лишились. Ніхто ніколи сюди не доходить.
— Я люблю прадавні часи. Та мені б не хотілось, щоб усе було
— А воно й не було таке величне. Тільки ялицеві ліси.
— Тут так гарно йти. Я гадала, що гарно тільки за нашим будинком. Але тут краще. Нікі, ти віриш у бога? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.
— Я не знаю.
— Гаразд. Можеш не казати. Але ти не будеш проти, коли я ввечері читатиму молитви?
— Ні. Я навіть нагадаю тобі, якщо ти забудеш.
— Дякую. Бо, знаєш, у такому лісі я згадую про бога.
— Ось чому собори будують такими величними, як цей ліс.
— Ти ніколи не бачив собору, правда?
— Не бачив. Але я читав про них і можу собі уявити. Найкращий із них — те, що нас зараз оточує.
— Як ти гадаєш, ми коли-небудь зможемо поїхати до Європи й побачити собор?
— Ну звичайно. Тільки спершу мені треба виплутатися з цієї халепи й навчитись заробляти гроші.
— Ти думаєш, що колись зможеш заробляти тим, що писатимеш?
— Якщо я навчусь добре писати.
— А може, тобі б це вдалося, коли б ти писав веселіші речі? Так казала мама. Вона вважає, що всі твої твори смутні.
— Надто смутні для «Сент-Ніколаса», — сказав Нік. — Там вони нікому не до вподоби, хоча ніхто мені цього не каже.
— Але ж «Сент-Ніколас» наш улюблений журнал.
— Так, — відповів Нік. — Проте я надто смутний для нього. І надто молодий.
— А коли людина стає немолода? Коли одружиться?
— Ні. Поки ти виростеш, тебе запроторять у виправну колонію, а після того як станеш дорослим, — у в'язницю.
— Тоді я рада, що ти ще не дорослий.
— Мене нікуди не запроторять, — сказав Нік. — І не розмовляймо про такі сумні речі, навіть якщо я про них пишу.
— Я не казала, що ти пишеш про сумні речі.
— Знаю. Проте всі інші так кажуть.
— Не журись, Нікі, — мовила сестра. — Цей ліс робить нас надто серйозними.
— Ми з нього скоро виберемось, — відповів Нік. — І тоді ти побачиш, де ми житимемо. Ти зголодніла, Мала?
— Трохи.
— Ще б пак, — сказав Нік. — Ми з'їмо кілька яблук.
Вони спускалися довгим схилом і раптом попереду, між стовбурами дерев, угледіли сонячне світло. Тут, на узліссі, де-не-де росла зимолюбка й мітчела, і лісовий грунт під ногами оживав від барвистого
— Ось і криничка, — сказав Нік сестрі. — А тут, де каміння, раніше був мій табір.
— Це прекрасне, прекрасне місце, Нікі! — вигукнула дівчинка. — А озеро ми теж побачимо?
— Там далі є місцина, звідки його добре видно. Але нам ліпше розташуватись тут. Я назбираю дров, і ми приготуємо сніданок.
— Це паленище дуже давнє.
— Так, це дуже давня стоянка, — сказав Нік. — Ці закурені камені лишились ще від індіанців.
— Як же ти вийшов на неї просто через ліс, без стежки і без зарубок на деревах?
— А ти не помітила позначок на трьох кряжах? — Ні.
— Колись я тобі їх покажу.
— Це ти їх поробив?
— Ні. Вони тут ще з давніх часів.
— Чому ж ти мені їх не показав?
— Не знаю, — сказав Нік. — Мабуть, хотів похизуватись.
— Нікі, вони ніколи нас тут не знайдуть.
— Сподіваюсь, що ні, — промовив Нік.
Приблизно в той час, коли Нік та його сестра підходили до першого завалу, доглядач, що спав на веранді, пробуркався від сонця; будинок стояв над озером у затінку дерев, і сонце, піднявшись над відкритим схилом, засвітило йому прямо в обличчя.
Вночі доглядач вставав напитись води, і коли повернувся з кухні, то влігся на підлозі, підмостивши подушечку одного з крісел собі під голову. Тепер, пробуркавшись, розшолопав, де він, і підвівся. Спав він на правому боці, бо під лівою пахвою в нього в кобурі був револьвер «сміт і весон» 38-го калібру. Прокинувшись, він помацав, чи зброя на місці, відвернувся від сонячного проміння, що різало очі, й пішов до кухні; там зачерпнув води з відра біля кухонного столу. Дівчина-служниця саме розпалювала у плиті, й доглядач звернувся до неї:
— А як із сніданком?
— Нема сніданку, — сказала дівчина. Вона спала в хатині за будинком і зайшла до кухні півгодини тому. Розпростертий на підлозі доглядач і майже порожня пляшка віскі на столі викликали в неї страх і огиду. Потім це її розізлило.
— Що значить «нема сніданку»? — запитав доглядач, все ще тримаючи в руці кухля.
— Нема, та й годі.
— Тобто як?
— Нема чого їсти.
— А кава?
— Нема й кави.