Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Через болото далеко, Нікі.
— З виправної колонії теж далеко.
— Можна мені піти з тобою через болото? Я заскочу до готелю, зроблю все, як ти сказав, а тоді вийду до тебе й заберу рибу.
— Можна й так, — сказав Нік. — Але я хочу, щоб ти пішла дорогою.
— Чому, Нікі?
— Тому що ти можеш побачити їх на дорозі й скажеш мені, куди вони поїхали. Я зустріну тебе в памолодку за готелем, біля великої липи.
Нік чекав у молодому ліску понад годину,
— Вони у нас дома, — сказала дівчинка. — Порозсідалися на веранді, дудлять віскі та імбирний ель, а коней випрягли й завели до стайні. Кажуть, що чекатимуть, доки ти не повернешся. Це мама розповіла їм, що ти пішов рибалити на затоку. Гадаю, вона ненавмисне. Сподіваюсь, що ні.
— А як місіс Пакард?
— Я застала її на кухні, й вона спитала мене, чи я тебе бачила. Я відповіла, що ні. Тоді вона сказала, що чекає на тебе з рибою. Вона тривожиться за тебе. Так що можеш нести форель.
— Гаразд, — мовив він. — Риба гарна й свіжа. Я переклав її в папороть.
— Можна мені зайти з тобою?
— Ну звичайно, — сказав Нік.
Готель містився в довгій дерев'яній будівлі з верандою, яка виходила вікнами на озеро. Широкі дерев'яні сходи вели до причалу, і вздовж них тяглася кедрова загорожа. На веранді стояли кедрові стільці, а на них сиділи люди в білому, ще молоді на вигляд. Із трьох труб на галявині, куди вели стежки, била джерельна вода. Джерело було мінеральне, й через те вода відгонила тухлими яйцями; Нік із сестрою пили її, тренуючи силу волі. Щоб зайти до готелю з двору, де була кухня, вони перейшли кладку через невеликий струмок, який впадав у озеро біля готелю, і задніми дверима пробралися до кухні.
— Помий рибу і поклади в льодовню, Нікі, — сказала місіс Пакард. — Я зважу її пізніше.
— Місіс Пакард, — мовив Нік. — Не міг би я порозмовляти з вами хвилинку?
— Гаразд, — одказала вона. — Тільки ж бачиш, я зайнята.
— Якщо можна, я хотів би взяти гроші зараз.
Місіс Пакард була вродлива, дуже заклопотана жінка в смугастому бавовняному фартусі. Вона мала чудовий колір обличчя. Разом з нею на кухні поралися служниці.
— Не за рибу, бува? Ти хіба не знаєш, що продавати форель заборонено?
— Знаю, — відповів Нік. — Я приніс вам цю рибу в дарунок. Я мав на увазі те, що рубав і складав у вас дрова.
— Зараз дам, — сказала місіс Пакард. — Треба піти до флігеля.
Нік із сестрою вийшли за нею надвір. На дощаному помості, який вів із кухні до льодовні, місіс Пакард зупинилась, засунула руку в кишеню фартуха й витягла гаманця.
— Забирайся звідси, — мовила вона швидко й приязно. — Забирайся
— Моїх шістнадцять доларів, — відповів Нік.
— Ось тобі двадцять, — сказала вона. — І не вплутуй дитину у цю халепу. Нехай вона йде додому й пильнує за ними, аж поки ти будеш у безпеці.
— Коли ви почули про них? Вона похитала головою.
— Купувати так само небезпечно, як продавати, — мовила місіс Пакард. — Тримайся подалі, доки все не втихне. Ти славний хлопчина, Нікі, хоч би що там казали. Знайди Пакарда, якщо буде зле. Приходь сюди вночі, коли щось знадобиться. Я сплю чутко. Просто постукай у вікно.
— Ви ж не будете готувати рибу сьогодні ввечері, ні, місіс Пакард? Не будете подавати її клієнтам?
— Ні, — відповіла вона. — Але я не збираюсь її викидати. Пакард сам з'їсть із півдесятка за раз, і я ще кількох таких знаю. Будь обережний, Нікі, хай усе перемелеться. Не попадайся нікому на очі.
— Мала хоче йти зі мною.
— Не здумай брати її, — сказала місіс Пакард, — Приходь надвечір, а я подбаю про те, щоб дещо тобі наготувати.
— Ви дозволите мені взяти каструльку?
— Я приготую все, що треба. Пакард знає, що тобі знадобиться. Більше грошей я тобі не даю, щоб ти не встряв у яку халепу.
— Я б хотів попросити містера Пакарда дістати деякі речі.
— Він дістане тобі все, що треба. Але не крутись поблизу крамниці, Ніку.
— Я можу передати йому записку через Малу.
— Передай, тільки-но тобі щось знадобиться, — мовила місіс Пакард. — І не бійся. Пакард стежитиме за ними.
— До побачення, тітонько Хеллі.
— До побачення, — сказала вона й поцілувала його. Від неї війнуло приємним запахом. Такий запах стояв на кухні, коли там щось пекли. Від місіс Пакард пахло її кухнею, а там завжди стояв приємний запах. — Не бійся й не роби ніяких дурниць.
— Я не боюся.
— Ну, звичайно, — сказала вона. — А Пакард щось придумає.
Вони зустрілися серед високих ялиць на схилі за будинком. Настав вечір; сонце зайшло за пагорби по той бік озера.
— Я все знайшла, — сказала сестра. — У нас буде чималенький клунок, Нікі.
— Я знаю. А вони що роблять?
— Вони добре повечеряли, а тепер порозсідалися на веранді й п'ють. А ще розповідають один одному байки про те, які вони спритні.
— Не такі вже вони й спритні.
— Вони хочуть зморити тебе голодом, — сказала сестра. — Побудеш, мовляв, кілька ночей у лісі й прийдеш додому. Почуєш пару разів крик гагари на голодний шлунок і вернешся.
— Що мати давала їм на вечерю?
— Якусь погань, — відповіла сестра.