Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Нам дуже подобалось у Форарльберзі, дуже подобалось у Шрунсі. Ми виїжджали туди десь близько Дня подяки [51] й жили майже до великодня. Там завжди було де кататися, хоч як на лижний курорт Шрунс лежав низькувато, і в самому містечку досить снігу випадало тільки в дуже сніжні зими. Але в ті дні ми залюбки піднімалися вище в гори, і ніхто на це не нарікав. Ти йшов собі вгору помірною ходою, куди повільніше, ніж міг би йти, і тобі було легко, і серце не давало про себе знати, і ти пишався вагою рюкзака за плечима. Підйом до Мадленер-гауза місцями був дуже крутий і важкий. Та другого разу він уже не так давався взнаки, а далі підніматися було й зовсім легко, та ще з удвічі більшим вантажем, ніж перше.
51
Офіційне
Нам завжди хотілось їсти, і кожний сніданок, обід чи вечеря ставали для нас подією. Ми пили світле чи темне пиво, пили й вино — молоде, а часом і торішнє. Найкращі були білі вина. З інших напоїв там продавали вишнівку місцевого виробу та ензенський шнапс, настояний на гірському тирличі. Іноді на обід був тушкований заєць під густим соусом з червоного вина, а іноді — оленина з каштановим соусом. Під ці страви ми пили червоне вино, хоч воно було дорожче, ніж біле, а найкраще червоне коштувало двадцять центів літр. Звичайне червоне коштувало набагато дешевше, і ми носили його з собою в Мадленер-гауз цілими барильцями.
Ми мали запас книжок, що їх Сільвія Бійч дозволила нам узяти з собою на зиму, а часом грали в кеглі з жителями містечка у кегельбані за літнім садком готелю. Раз чи два на тиждень у їдальні готелю збиралися гравці в покер. У ті дні там зачиняли всі віконниці й замикали двері, бо азартні ігри були тоді в Австрії заборонені. Я грав з гером Нельсом, власником готелю, гером Лентом з Альпійської гірськолижної школи, з місцевим банкіром, прокурором і капітаном жандармерії. Гра йшла не на жарт, і всі вони були добрі гравці, хіба що гер Лент грав надто ризиковано, як зважити на те, що його лижна школа не давала ніякого прибутку. Коли капітан жандармерії чув, що надворі за дверима зупинялися двоє жандармів, які робили обхід, він підносив палець до вуха, і ми всі замовкали, аж поки жандарми йшли собі далі вулицею.
Рано-вранці до нашої вихололої за ніч кімнати приходила покоївка, зачиняла вікна й розпалювала велику кахляну грубу. Коли в кімнаті ставало тепло, нам приносили сніданок — свіжий хліб або грінки із смачнющими консервованими фруктами, по великій чашці кави, а якщо ми бажали, то й яєчню з добрячою шинкою. В ногах у мене спав собака-пінчер; він любив супроводити нас у лижні походи і їхати в мене на плечі, коли я спускався схилом гори. Дружив він і з містером Бамбі й, вирушаючи на прогулянки разом з ним та його нянькою, біг поряд із санчатами.
У Шрунсі було добре працювати. Я знаю це напевне, бо саме там за зиму 1925—26 року зробив найважчу в своєму житті роботу — переписав первісний варіант «І сонце сходить», накиданий одним духом за півтора місяця, і перетворив його на роман. Не пригадую вже, які оповідання я там написав. Але декілька з них вийшли цілком пристойні.
Зате пригадую, як рипів сніг на дорозі до містечка, коли ми морозяного вечора поверталися додому з лижами та палицями на плечах, дивлячись здаля на світло в містечку, а потім уже й розрізняючи будинки, і як усі зустрічні казали нам «Gr"uss Gott» [52] . A y Weinstube [53] завжди сиділи місцеві жителі, в черевиках, підбитих цвяхами з гострими головками, та в традиційному вбранні горян, і в повітрі плавав тютюновий дим, а дерев'яна підлога була подряпана цвяхами з черевиків. Багато хто з молодших горян уже встиг відслужити в австрійських альпійських полках, а один з них, на ім'я Ганс, що працював на тартаку, був відомий мисливець, і ми з ним щиро заприязнилися, бо обидва воювали у тих самих горах в Італії. Ми всі пили вино і співали тірольських пісень.
52
«Хвала богові» (нім.).
53
Пивничка (нім).
Пригадую стежки, що бігли вгору через садки та поля навколо селянських будинків над містечком, і самі ті будинки з високими грубами й величезними стосами дров у снігу надворі. Жінки сиділи в кухні, чухрали вовну й пряли з неї сіру й чорну пряжу. Колесо прядки рухалося від ножного привода, і пряжу там не фарбували. Чорна пряжа була з вовни чорних овець. Вовну на прядіння брали так, як є,
Одного разу на різдво в містечку поставили п'єсу Ганса Сакса під керівництвом директора школи. Вистава вдалася добре, і я написав про неї до місцевої газети, а власник готелю переклав той допис. Іншої зими до містечка приїхав колишній офіцер німецького флоту, з поголеною головою та рубцями від ран, і прочитав лекцію про Ютландську битву. Він показував діапозитиви, що давали уявлення про маневри обох флотів, розповідав про те, яким боягузом виявився Джелліко, і часом його брала така лють, аж голос у нього зривався. Директор школи все потерпав, щоб він не проштрикнув екран більярдним києм, яким користувався замість указки. І після лекції той колишній морський офіцер ще довго не міг заспокоїтись, і всі у Weinstubeпочували себе ніяково. З ним пили тільки прокурор та банкір, і сиділи вони за окремим столиком. Гер Лент, що був родом з Рейну, не захотів прийти на лекцію. Було там одне подружжя з Відня: вони приїхали кататися на лижах, але не хотіли підніматись у гори й потім подалися в Цурс, де їх, як я чув, засипало сніговою лавиною. То чоловік тоді сказав, що лектор — із тих свиней, які вже раз занапастили Німеччину і років через двадцять знов занапастять її. А дружина застерегла його по-французькому, щоб він замовк, бо тут, мовляв, маленьке містечко і всяке може статися.
Тієї зими під сніговими обвалами загинуло дуже багато людей. Перших значних жертв завдав обвал за горами, що оточували нашу долину, в Леху, в Арльберзі. Група німців зібралася на різдво покататися на лижах з гером Лентом. Того року сніг упав пізно, і гірські схили ще зберігали сонячне тепло, коли настав перший великий снігопад. Сніг лежав глибокий, пухкий і зовсім не брався до землі. Кататися на лижах було вкрай небезпечно, і гер Лент надіслав тим берлінцям телеграму, щоб вони не приїздили. Та в них саме починалася різдвяна відпустка, вони не розуміли небезпеки й не боялись обвалів. Вони таки приїхали в Лех, але гер Лент відмовився вести їх у гори. Тоді один з них назвав його боягузом, і вони заявили, що підуть кататися самі. Зрештою він повів їх до найбезпечнішого схилу, який тільки міг знайти. Спершу з'їхав він сам, а за ним рушили й вони, коли раптом сніг з гори стрімко зсунувся і накрив їх, мов океанська хвиля. Відкопали тринадцятьох, і дев'ятеро з них були мертві. Альпійська лижна школа й так далеко не процвітала, а після того ми залишились чи не єдиними її учнями. Ми ревно взялися вивчати снігові обвали: які вони бувають, як уникати їх, як поводитись, коли тебе засипає. Мало не все, що я написав того року, припадає саме на пору обвалів.
Найстрашніше, що я пригадую про ту багату на обвали зиму, — це те, як відкопали одного чоловіка. Він, як його навчали. присів навпочіпки й склав руки дашком над обличчям, щоб там лишилося повітря, коли зверху завалить снігом. Лавина була величезна, і всіх відкопали не скоро, а того чоловіка знайшли останнім. Він помер зовсім незадовго перед тим, і шия його була так стерта, що видніли сухожилки та кістки. Поки ще жив, він весь час повертав голову з боку в бік, щоб полегшити сніговий тягар. Певно, в тій лавині свіжий, легкий сніг потяг за собою і давніший, уже злежаний і твердий. Важко було сказати, чи той чоловік робив так свідомо, чи, може, просто втратив розум. Та місцевий священик однаково не дозволив поховати його в освяченій землі, бо ніхто не знав, чи він католик.
Живучи в Шрунсі, ми часто вирушали в неблизьку дорогу через долину до підгірного готелю і ночували там перед походом до Мадленер-гауза. То був прекрасний старий готель, і дерев'яні стіни кімнати, в якій ми їли й пили, аж блищали, відполіровані часом. Так само блищали й стіл та стільці. Спали ми разом, пригорнувшись одне до одного, у великому ліжку під пуховою периною, при відчиненому вікні, і зорі були близькі й напрочуд яскраві. Рано-вранці, після сніданку, ми всі навантажувались, виходили на дорогу і, несучи лижі на плечах, рушали вгору в досвітній темряві, і над нами сяяли зорі, такі самі близькі і яскраві. У носіїв лижі були короткі, і вони несли найважчий вантаж. Ми часто змагалися між собою, хто може нести нагору більше вантажу, але ніхто не міг зрівнятися з тими носіями, похмурими, присадкуватими селянами, що розмовляли тільки монтафонською говіркою і вперто, мов в'ючні коні, бралися усе вище й вище, а нагорі, де на виступі біля вкритого снігом льодовика стояла хижа Альпійського клубу, скидали вантаж під кам'яну стіну й починали правити більшу плату, ніж ми домовлялися внизу, і, врешті сторгувавшись, зникали на своїх куцих лижах, наче духи.