Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Ну то неси їх сюди.

— Зараз, містере Томе, сер. Там ще газета.

— Газету, Джозефе, будь ласка, залиш до сніданку.

Томас Хадсон сів читати листи, попиваючи холодний коктейль. Один лист він перечитав ще раз, а тоді сховав усі в шухляду стола.

— Джозефе! — гукнув він. — Ти все приготував до приїзду хлопців?

— Так, містере Томе, сер. І ще два зайвих ящики кока-коли. А що, мабуть, Том-молодший тепер більший за мене, га?

— Та ще ні.

— Як гадаєте — подужає він мене?

— Навряд.

— Ми ж із

ним частенько боролися, коли я був вільний, — сказав Джозеф. — Аж дивно, їй-богу, що треба тепер називати його містером. Містер Том, містер Девід і містер Ендрю. То троє найкращих у світі хлопців, хай їм чорт. А найбільший хитрюга з них Енді.

— Він і змалку був хитрюга, — сказав Томас Хадсон.

— А що далі росте, то хитріший, — захоплено промовив Джозеф.

— Будь їм цього літа добрим прикладом.

— Містере Томе, не можу я бути цим хлопцям добрим прикладом. От років три-чотири тому, коли був простодушніший, то ще міг би. А тепер сам збираюся наслідувати Тома. Він же вчиться в дорогій школі, тож і манери в нього дорогі. Таким, як він, на вигляд стати я не можу, а от поводитись, як він, навчуся. Вільно й незмушено, але чемно. А ще хочу стати таким спритним, як Дев. Це буде найважче. А тоді ще випитати в Енді секрет, звідки він бере оті свої хитрощі.

— Тільки щоб ти мені сам не почав хитрувати.

— Ні, містере Томе, ви не так мене зрозуміли. Ті хитрощі не для вашого дому. Вони потрібні мені на той час, коли я вільний.

— Добре, що вони приїздять, правда?

— Містере Томе, та ще ж не було такого свята від самої великої пожежі. Як на мене, це все одно що друге пришестя. Чи добре, ви питаєте? Так, сер, дуже добре.

— Треба нам придумати для них якісь розваги.

— Ні, містере Томе, — відказав Джозеф. — Краще подумати, як уберегти їх від їхніх власних небезпечних витівок. У цьому нам може допомогти Едді. Він знає їх краще, ніж я. А я їхній приятель, то мені це важко.

— А як там Едді?

— Трохи випив, наперед відзначив день народження королеви. А загалом, молодець на всі сто.

— Мабуть, піду я таки до містера Боббі, поки він не пересердився.

— Він питав про вас, містере Томе. Містер Боббі — справжній джентльмен, і його часом стомлює вся ота потолоч, що наїжджає сюди яхтами. От і сьогодні, коли я йшов од нього, він був страшенно стомлений.

— А ти що там робив?

— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.

— Як стіл?

— Ще гірший став.

— Піду вниз, — сказав Томас Хадсон. — Треба прийняти душ і перевдягтися.

— Я там поклав вам на ліжку все, що треба, — сказав Джозеф. — Ще скляночку джину з тоніком?

— Ні, дякую.

— Містер Роджер приїхав.

— Добре. Я притягну його сюди.

— Він у вас поживе?

— Мабуть, поживе.

— Так чи так, а постіль я йому приготую.

— Добре.

III

Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі

й потужні цівки води. Він був кремезний чоловік, а роздягнений здавався ще кремезнішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, Щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.

Треба було поплавати перед тим, як приймати душ, подумав він. Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо більше плавати. І Роджер знову тут. Це добре.

Надягши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику й опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.

З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та випрасуваних темних штанах і повернув на шосе поперед Хадсона. Коли негр обернувся, Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя.

Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:

Дядечко Едвард приїхав з Нассау, Цукерок я в нього купив. Тільки цукерку до рота узяв, У мене живіт заболів.

Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.

— Я знаю тебе, — сказав він. — Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.

Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:

Ой Едварде, Ой Едварде, Сякий-такий Едварде, Нікудишні цукерки твої!

— Про все скажу констеблю, — мовив дядечко Едвард. — Констебль знайде на тебе управу.

— І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едварде? — гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не показатись на очі.

— Цькують людину, — голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі. — Здирають з неї шати гідності й топчуть ногами. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.

Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном» [55] . Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.

55

Бар названо на честь іспанського мореплавця Хуана Понсе де Леона, що, відкривши Флоріду, в 1512 р. вирушив на пошуки островів Біміні. (Прим. перекладача).