Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Усього я не знаю. Але історія досить прикра.

— Справді прикра?

— Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжа городина, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Хоч, зрештою, і по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають

маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати, чи є в неї шоферські права чи картка соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь. У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців — оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. Одного разу я мав добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.

— А на чому ж я попався? — запитав Роджер Девіс.

Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях на мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у плетеній спортивній сорочці, на три розміри більшій, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.

— Привіт, — озвався Джонні. — А я й не чув, як ви подзвонили. Я саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на зведенні неповнолітньої.

— От і добре, — мовив Роджер. — І годі про це.

— Ви мені не наказуйте, — відрубав Джонні.

— Я не наказую, — мовив Роджер. — Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? — Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них. — А це хто?

— Ті, що були сьогодні в «Понсе». Не чули?

— Он як, — сказав Роджер. — Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.

— Бой! — гукнув Джонні. З каюти вийшов Фред.

— Слухаю, сер, — сказав він.

— Запитай, чого зболять ці джентльмени.

— Слухаю вас, панове, — мовив Фред.

— Я питиму те саме, що й містер Том, — сказав Роджер. — Він мій порадник і вихователь.

— Чи багато цього літа в таборі хлопців? — спитав Джонні.

— Поки що всього два, — відказав Роджер. — Я з моїм вихователем.

— Я і мій вихователь, — поправив його Джонні. — І як ви, в біса, книжки пишете?

— Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.

— Або й безплатно знайти, — сказав Джонні. — Я оце розмовляв тут з вашим вихователем. Він каже, що йому тут добре живеться. І що він пристав до цього берега назавжди.

— Вам би слід побачити, як тут що, — мовив Хадсон до Джонні. — Часом він одпускає мене піти випити.

— А як щодо жінок?

— Жінок немає.

— Що ж ви, хлопці, робите?

— Та от

цілий день сьогодні оце й роблю.

— Але ж ви давно вже тут. Що робили раніш?

— Купались, їли, пили… Том працює; читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо…

— І все без жінок?

— А без жінок.

— Не до вподоби мені це. Якесь нездорове життя. Ви курите багато опіуму, хлопці?

— Як, Томе? — спитав Роджер.

— Тілький добірний, — сказав Томас Хадсон.

— А марихуани багато вирощуєте?

— Щось вирощуємо, Томе? — спитав Роджер.

— Поганий був рік, — сказав Хадсон. — Дощі занапастили к бісу весь урожай.

— В усьому цьому є щось нездорове. — Джонні випив. — Єдина втіха — що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?

— Як, Томе? — спитав Роджер.

— Взаємини з богом без істотних змін, — відказав Томас Хадсон.

— Щирі?

— Ми люди терпимі, — сказав Хадсон. — Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. На острові є бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.

— Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі…

— Роджере, — докірливо мовив Джонні. — Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про Всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад нас і заміряється своєю биткою.

— І на відбій вийде, закладаюся, — підхопив Роджер. — Останнім часом я бачив, як він відбиває.

— Атож, сер, — сказав Джонні. — Як відіб'є вашого верхового, аж вам в очах потемніє. Я теж знаю, як він б'є.

— Еге ж, мабуть, що знаєте, — погодився Роджер. — І Том знає, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.

— Облишмо ці богословські дебати, — сказав Джонні. — Краще нехай нам дадуть їсти.

— А що — той стариган, який водить цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? — запитав Томас Хадсон.

— Сьогодні в нас тушкована риба, — відказав Джонні. — І кулики з жовтим рисом. Золотисті кулики.

— Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач, — сказав Том. — Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих куликів?

— На Південному, коли пристали скупатися. Я двічі підманював табунець і бив їх на льоту. Маємо по два на душу.

Був гарний вечір, і, попоївши, вони сиділи на кормі, пили каву й курили сигари; до них приєдналося ще двоє з іншого катера, з гітарою та банджо, обидва непроторенні гультяї, а на темному причалі зібралися негри, і там раз по раз лунали співи. Кілька негрів заводили пісню, тоді Фред Вілсон, той, що з гітарою, починав підспівувати, а Френк Харт бренькав на банджо. Томас Хадсон співати не вмів, отож сидів, відхилившись на стільці, і слухав.