Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на poireaux, —сказав Томас Хадсон хлопцям.
— А що таке poireaux?
— Цибуля-порей.
— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні, — пояснив Том-молодший. — Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком —
— А що таке шостий… як там його? — запитав Ендрю.
— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться, — дорікнув йому Девід.
— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.
— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.
— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про Щось інше, — попрохав Ендрю.
— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене, — сказав Девід.
— Неправда, цікавить, — заперечив Ендрю. — Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.
— А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? — запитав його Девід.
— Триста шістдесят сім.
— Про це тобі не рано знати.
— Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені — бейсбол, тобі — арондисмани.
— Ще б пак, адже «в нас у Рочестері» арондисманів, здається, немає.
— Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті… хай їм чорт, я вже забув навіть, як їх там!
— Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих, — спинив його Томас Хадсон.
— Пробач, тату, — сказав хлопчина. — Що ж я можу вдіяти, коли я такий з біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.
Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.
— То не біда — виростеш, — сказав йому Томас Хадсон. — Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.
— Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.
— Я чув, — сказав Томас Хадсон. — Та я й не дорікаю тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.
— Не так уже й багато, тату, — озвався Девід.
— Твоя правда, — погодився Томас Хадсон. — Не дуже багато.
— При мамі Ендрю ніколи не лається, — сказав Девід.
— Дай мені спокій, Девіде. Поговорили — й годі, правда ж, тату?
— Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому, — сказав Том-молодший, — почитайте книжки містера Джойса.
—
— У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.
— Недарма ж він потім створив цілком нову мову, — зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.
— Не розумію я його нової мови, — сказав Том-молодший. — Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».
— То книжка не для малих хлопців, — заперечив Томас Хадсон. — Аж ніяк. Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.
— А я прочитав усю до кінця, — сказав Том-молодший. — І справді, як ти кажеш, тату, спершу майже нічого не зрозумів. Але я читав і читав, то тепер дещо вже розумію і можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.
— Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? — запитав Ендрю.
— Містер Джойс завжди розпитував про нього.
— Ще б пак, ми з ним були ого які приятелі, — сказав Том-молодший. — Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.
— А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку, — сказав Томас Хадсон. — Трохи зарано тобі. Що ж ти берешся в ній пояснювати?
— Останній розділ. Де ота жінка говорить уголос сама до себе.
— Монолог, — підказав Девід.
— Ти теж читав?
— Авжеж, — відповів Девід. — Томмі читав мені.
— І пояснював?
— Пояснював як міг. Але там багато надто дорослого для нас обох.
— А де ти взяв ту книжку, Томмі?
— Вдома, у шафі. Я й до школи її носив.
— Що-що?
— Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.
— Ну і як, сподобалась хлопцям книжка?
— Найдоброчесніші визнали, що там трохи перебрано міри.
— А вчителі про все те не дізнались?
— Дізнались, аякже. Хіба ти не чув, тату? А втім, ти ж тоді, здається, був в Абіссінії. Директор хотів мене виключити, але я пояснив, що містер Джойс — великий письменник і мій особистий приятель, отож урешті директор сказав, що забирає книжку й сам відішле її до нас додому, а я дав слово питатись його дозволу, перш ніж читати що-небудь хлопцям чи пояснювати їм класиків. Спочатку, коли ще хотів виключити мене, він подумав, що я розбещений. Але я не розбещений, тату. Тобто не розбещеніший за інших.