Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
VI
Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. З підводними ловами нічого не вийшло, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.
Ендрю боявся
— Як гадаєш, чому він так боїться темряви? — спитав Роджер.
— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — А ти в дитинстві не боявся?
— Та начебто ні.
— А я боявся, — сказав Томас Хадсон. — Чи є тут якийсь зв'язок?
— Не знаю, — відповів Роджер. — Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.
— Я не знав, що в тебе є брат. Де він? — Помер, — сказав Роджер.
— Пробач.
— Ет, чого там. Це сталося, коли ми ще були дітьми.
— Він був старший за тебе?
— На рік молодший.
— А від чого помер?
— Ми перекинулися в човні.
— Скільки тобі було років?
— Майже дванадцять.
— Якщо не хочеш про це говорити, не треба.
— Навряд чи ця пригода добре вплинула на моє життя, — сказав Роджер. — А ти справді не знав про це?
— Ніколи й не чув.
— Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне — що я повернувся додому, а він — ні.
— Бідолашний Роджер.
— Не в тім річ, — сказав Роджер. — Але я був надто ще малий. До того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.
— Де це було?
— На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?
— Як звали твого брата?
— Дев.
— Прокляття! Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови?
— Мабуть, що так. Хоч загалом я полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.
— Не тобі, вже дорослому, таке говорити.
— Я пробував пірнати. Та не міг його знайти, — сказав Роджер. — Було надто глибоко, і вода справді крижана.
— Девід Девіс, — промовив Томас Хадсон.
— Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого — Девідом.
— Родже, але ж ти все це вже здолав.
— Ні, — сказав Роджер. — Себе не здолаєш, і рано чи пізно
— Тобі нема чого соромитись.
— Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.
— Гаразд.
— Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.
— Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.
— От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.
— Оце найкраще, що я досі чув від тебе, — сказав Томас Хадсон.
— А ти віриш, що я зможу написати щось путнє?
— Варто спробувати. А чого ти покинув малювати?
— Бо не міг далі обдурювати себе. Так саме, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.
— Що ж ти думаєш робити?
— Поїхати кудись і написати чесний роман — у міру свого хисту.
— Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині буде надто парко.
— А я тобі не заважатиму?
— Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.
— Ні, говори. Мені це потрібне.
— Якщо ти думаєш братися до роботи, лишайся тут.
— A тобі не здається, що там, на Заході, було б краще?
— Працювати скрізь можна. Аби тільки ні від чого не тікати.
— Ні. Не скрізь, — заперечив Роджер. — Хто-хто, а я це знаю. Спершу тобі добре, а потім стає погано.
— Авжеж. Та на сьогодні тут добре працюється. Може, й не завжди буде так. Але поки що добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.
— Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний роман?
— Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна…
— А закінчити як?
— Після човна вдайся до вигадки.
— Е, чорт, — сказав Роджер. — Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанка й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».