Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
Неприємне, лихе його обличчя завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивилися прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, наче уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка час од часу з являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знову перетворитися на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще, найпишніше вбрання.
Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші, уславлені в боях, походах і на полюванні його воїни й
Трохи далі сиділи старшини та багаті скіфи знатного походження. Вони трималися дещо осторонь, не змішуючись ані з воїнами і мисливцями, ані, звісно, з простими скіфами. Ці знатні, пихаті люди гордовито дивилися навкруги і тихо розмовляли тільки поміж себе.
Ще далі, вже близько від возів і кибиток, розмістилися прості скіфи. Вони сиділи тісно, один біля одного. Ті, хто встиг відзначитися чимсь під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали місця ближче до центра. А позаду, на кінських шкурах або просто на землі, далеко, під самими возами й кибитками, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки палко мріяла про подвиги та славу.
На окремих килимах розмістилися скіфські жінки, що також мали взяти участь у бенкеті. Вони з великою цікавістю розглядали чужинців, особливо Ліду, в якій їх дивувало все: і відсутність головного убору, і коротка сукня, все те, що було для них дивним і незвичним. Але трималися скіфські жінки цілком незалежно, вони весело и невимушено перемовлялися, час від часу заливаючись сміхом від якихось жартів, на жаль, незрозумілих для наших мандрівників. Видно було, що такого роду бенкети, навіть дуже урочисті, не були для них новиною.
— Це, бач, здається мені навіть дивним, — півголосно сказав Ліді Артем. — Мені здавалося, що скіфські жінки мусили 6 бути зовсім не такими…
— Забитими, чи що? — насмішкувато спитала Ліда.
— Ну, не забитими, навіщо таке слово… але в усякому разі — не надто вже самостійними, як оці. Адже все ж таки скіфи звідкись із Сходу. А там жінки споконвіку звикли до іншої долі…
— А ці, як бачиш, поводяться інакше, жартують, сміються, наче їм усе за іграшку, хоч вони и азіатського походження, — врозумливо відповіла Ліда. — Вони…
— Насамперед вони не азіатського походження, — перебив її Дмитро Борисович, — а скоріше євроазіатського, бо скіфи взагалі сформувались у степах від Дунаю до Єнісею, друзі мої. І говорити про Схід, як зробили це ви, Артеме, не годиться особливо, після того, як я розповідав вам про матріархат споріднених із скіфами племен, про амазонок і цариць-полководців. Неуважні ви, Артеме, ось що. І взагалі, запам’ятайте, що згадувати по відношенню до скіфів про Схід цілком помилково, бо Схід розвивався абсолютно самостійно, на іншій етнічній і культурній основі… Отож…
— На нас чекають, Дмитре Борисовичу, — не зовсім ввічливо перервала лекцію археолога Ліда, скоса глянувши на Артема: вона добре знала, що Дмитро Борисович, почавши розмову про скіфів, може продовжувати її безконечно.
— А, так, так, — схаменувся він. — А ми отак неввічливо стоїмо й розмовляємо замість того, щоб іти на бенкет! Адже Іван Семенович уже сидить поруч із Сколотом.
Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явився Дмитро
— Сколот запрошує нас усіх зайняти місця біля нього. Це велика честь, товариші, — сказав значуще археолог.
— А як же пишно! Справжній урочистий бенкет! — мовив Артем, оглядаючись.
— Так воно й є, — зауважив Іван Семенович. — І тому нам — це насамперед стосується вас, Артеме! — треба бути дуже серйозними і поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за найменшим нашим рухом і оцінюють його. Зокрема ота купка, — непомітно вказав на знатних скіфів геолог.
Справді, коли скіфські воїни і мисливці, та й прості скіфи, лише з цікавістю і загалом доброзичливо дивилися на чужинців, то купка знатних скіфів була настроєна принаймні стримано, якщо не вороже. І в тому не було нічого дивного. Адже чужинці діяли як супротивники Дорбатая. А це неодмінно віщувало погані взаємини і в тими, на кого він спирався в своїй хитрій і підступній діяльності. Кожен в товаришів добре розумів це — і тому дуже серйозно сприйняв зауваження Івана Семеновича.
— Ти, Артемчику, краще вже не пий більше, — з турботливими нотками в голосі тихо сказала Ліда. — Знаєш, воно з незвички може погано впливати…
— Та я й не збираюся, — так само тихо відповів їй Артем. — Мене трохи нудить і від тієї оксюгали, що я випив з Варканом. Що не кажи, а оксюгала взагалі людям ні до чого… якщо її перебрати.
— І я так думаю, — ствердила дівчина.
Товстий пухнастий килим був дуже приємний. Артем з насолодою сів, випроставши ноги; справді, тут було дуже хороше відпочивати. Від тимчасової сп’янілості вже майже нічого не лишилося, голова знову була нібито свіжа. Тільки б вони не частували більше тією оксюгалою!..
Сколот плеснув у долоні — раз і другий. І миттю з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу — блюда з вареним і смаженим м’ясом, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими перед окремими групами скіфів.
Здавалося, вже не лишилося ніде вільного місця, а служники все приносили й приносили блюда з м’ясом і казани. Уже молодші скіфи, не додержуючись урочистих церемоній, почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його руками на шматки; але старші воїни і мисливці, довговусі поважні діди й батьки, не починали їсти, наче чогось чекаючи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть не дивилися на їжу. Вони все ще тихо перемовлялися, спідлоба поглядаючи на чужинців.
— А чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? Невже вас поранило? — спитав геолог. Адже він не чув того, Що Артем і Ліда розповідали по дорозі Дмитру Борисовичу.
— О Іване Семеновичу, це досить дивна історія, яка не менш дивно закінчилася, — жваво відповіла Ліда. — Та мовчи, Артемчику, ти знову будеш ніяковіти і нічого до пуття не розкажеш, я знаю, — спинила вона юнака, який вже збирався втрутитися. — Артем виявив себе героєм на полюванні…
— Лідо, кинь!
— Не втручайся, я кажу! Він просто врятував життя Варкану і при цьому сам попав у небезпеку. А потім, внаслідок тих пригод у ліси став побратимом Варкана!