Твори

Хвильовий Микола

Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.

— Так от що,— сказала Аглая.— Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?

— Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? — спокійно спитала Ганна.

— Кого я маю? Ну хоч би себе саму, тьотю Клаву й так далі.

— Я вас так мало знаю, що вважати

вас за міщан поки що не ризикую.

— Ну, а як узнаєте — тоді ризикнете?

Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:

— Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то значить міщанки... Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого гатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла праву руку «під козирьок».

— Рад стараться, ваше-ство! — чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось ніякове становище. Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.

— Давайте покинемо ці розмови,— сказав товариш Вовчик.

— Навіщо це робити? — промовила Аглая.— Ця тема дуже цікава... Ти, Дімі, як гадаєш?

Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.

— Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.

— Це ж ти куди збираєшся втекти? — не без іронії сказала Аглая.

— Нікуди я не думаю тікати,— грубо кинув Карамазов.— Я йду в буфет води напитись.

— А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

— Так, і я хочу води,— сказала Карамазова.

— Ну, так тоді ходімте всі,— незадоволено кинув Дмитрій.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко від «буфету

найкращих фіалок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет і рушили вони.

— Я думаю,— сказала Аглая, сходячи на ганок,— що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіалкою, але й святою водою?

— Про що ви говорите, баришня? — спитав крамар, люб’язно усміхаючись.

— Я говорю про святу воду, цебто — про горілку.

— Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіалки, продаю ще й горілку «з-під поли»? — ображено спитав І. Л. Карасик.

— Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.

Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом

заметушився біля

столиків.

— Ну, коли ви так певні, то хай буде по-вашому... Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?

Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись.

— Ми серйозно будемо пити горілку? — спитав Карамазов (він хотів сказати «ти серйозно думаєш пити» і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).

— Звичайно, серйозно! — сказала Аглая.— Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?

Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аглая, його вже починав нервували. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов од дальнього столика. За ним пішла і тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.

— Дімі — страшенний чудак,— говорила Аглая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось.— Вранці, знаєте, ледве скандала не підняв, що я не хочу з ним пиячити... А зараз чомусь сам одмовляється.

Ганна холодно подивилась на Аглаю.

—- Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите,— сказала Ганна.

— Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.

— А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.

— Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмов-ляєтесь?

— Чому ж не п’ю? — вимушено всміхнулась Ганна.— Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.

Аглая знову взяла Карамазову за руку і з співчуттям подивилась на неї.

— Що духота, то це ви правдиво говорите,— сказала вона.— Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе-таки важко — вам, комуністам.

— Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте!

— Невже вам можна пити горілку? — з робленим здивуванням спитала Аглая.

— Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як-то кажуть, У міру.

— Словом, золота серединка? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною «в міру».

Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім, підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й Потягла їх до Ганни.