Твори

Хвильовий Микола

Але подивимось тоді, чи не підтримує хто й наших архі-революціонерів і саме з кіл цієї ж української інтелігенції, так чи інакше зв’язаної з культурними традиціями минулого.

Тут ми підійшли до надто делікатного моменту: саме тут ми мусимо назвати ті прізвища, що їх дипломатично обминає в дискусії «масова» література.

Але кого ж ми маємо на увазі? — Не будемо критись:

— Ми говоримо про Загула , про Терещенка ¹², про Ярошенка ¹³, про Савченка ¹⁴ і т. д. Очевидно, ніхто не буде сумніватись, що сьогоднішній «плужанин» Загул належить до так званих попутників. Ніхто,

очевидно, і не подумає, що Терещенко, автор «печалі й ніжності», належить до робітничо-селянського молодняка. Але й нікого не візьме сумнів, що всі вони, наперекір «Олімпу», підтримуюють масовізм.

Правда, тут наші супротивники мусять використати свій останній козир за назвою диференціація, мовляв, Савченко, так «диференціювався», що його ні в якому разі не можна поєднати з правим крилом.

Припустимо. Припустимо, нарешті, що всі вони архіліві, що всі вони до безумства закохані в пролетарську літературу. Але, сказавши «а», треба сказати й «б». Треба доказати цю «теорему».

— Нумо, докажіть! З цілковитим задоволенням не тільки послухаємо, а й повіримо. Бо ж той факт, що вони підтримують так звану «масову» літературу в лапках, для нас тільки порожній звук, бо ж ця «теорія» стоїть під доброю сотнею величезних знаків запитання.

Чи, може, є якісь інші докази?

їх, звичайно, нема. Диференціація, зі слів відповідної резолюції ЦК РКП, проходить прискореним темпом. Але вона в однаковій мірі стосується всіх кіл молодої української інтелігенції, і в однаковій мірі тягне її на наш бік, і в однаковій мірі одштовхує її від староукраїнського осередку. Бо ж справді:

— Чим відрізняється група Зерова від Загула та інших?

Перш за все, більшою культурністю. По-друге, своїм поважним, серйозним відношенням як до історичного моменту, так і до молодого суспільства, так і, нарешті, до самої себе. Тільки недалекі крикуни та нечесні люди можуть вигукувати, що Филипович, припустимо, належить до найправіших кіл. Ми певні, що 99 % із них не читали праць того ж Зерова... як і взагалі нічого не читають. Хіба ми не чуємо завжди:

— Зеров — формаліст! Зеров не визнає класової літератури!

Чуємо.

Але ми знаємо й те, що ні один із цих «критиків» не взяв на себе труда перечитати хоч би те ж «Нове письменство» ¹⁵, в якому б він побачив Зерова-соціолога, в якому дано такі убійчі характеристики плеяді поміщицьких письменників.

Все це так, нарешті, кажуть нам, але не в той бік гне його соціологія. Де його погляд на революцію?

Прошу:

«Революція відкрила широкі перспективи ¹⁶ українському культурному розвиткові. Після 1917 року не вдалася ні одна спроба загнати його в тісніші межі. І тепер, коли гасло українізації звучить повним звуком, нові суспільні сили, покликані ліквідацією старого ладу до загального проводу, мусять і нашу культурну творчість поставити в нормальні умови».

Це — з останньої статті Зерова, і це — теж із неї:

«Де й коли я або Могилянський, або Филипович виявили ворожнечу до пролетарських письменників? Нікому з нас закидувана нам не раз «класова ворожість» не заважала захоплюватись, скажімо, промовами Бебеля або «Віденськими шукачами золота» П. Ампа. Розуміється, сповідатися, божитися і бити себе в груди, щоб запевнити тов. Кияницю ^|7, ніхто з нас не буде. Може вірити, може не вірити. Але коли він хоче закинути нам упереджену злобу й ворожість до пролетарського мистецтва, то мусить свої твердження обставити доказами».

Розрядка Зерова. От вам відношення не тільки до нашої революції, але й до пролетарської творчості... А коли вам і цього мало, то дозвольте «відкрити Америку».

—

Щоб показати свої симпатії, для цього зовсім не треба губити почуття своє людської гідності. Це — по-перше. По-друге, той, хто дуже поспішає, має скоро «захекатись», як говорить герой Кулішевої п’єси... ¹⁸ і, головне, він обов’язково наробить багато неприємностей і для себе, і для інших. І потім не треба забувати, що Зеров не тільки тут одрекомен-дується. Хіба його стаття, припустимо, про Сосюру не є тому яскравим доказом? ¹⁹

І коли вона різниться чим (ідеологічно) від подібної статті (про того ж Сосюру) «масовика» Савченка, то відсутністю згаданої нами «захеканості».

Для наших письменників не треба компліментів, вони потребують серйозної товариської поради, і тільки.

Так стоїть справа з Зеровим. Візьміть другу паралель: у той час, як Филипович поступово і природно доходить до ідеологічно й художньо витриманої збірки «Простір» ²⁰, видаючи грунтовні розвідки про Л. Українку та Франка, у цей час товариш Загул, прекрасний колись поет, за нещасливим прикладом Купріна ²¹, який переробив свій «Поєдинок», підфарбовує свої колишні вірші... і зовсім не на користь новому суспільству, бо після переробки вони втратили велику частину своєї художньої цінності, а відціля і значний контингент своїх читачів. Питаємо: кому це потрібно? Робітникам, селянам чи революції? Бо ж у першій редакції ми на них дивились, як на історичний документ, а тепер ми дивимось, як на звичайну халтуру. Очевидно, втішатись із цього буде сам тов. Пилипенко.

Або візьміть того поета, що подавав колись надії і звали його Ярошенком. Хто ж він тепер? «Царинник Мина з України» ²². Навіть автор «Цень-Цаню» ²³ дійшов до виробничих віршів, які потрібні тільки Держвидаву.

Всі ці факти говорять,— і дуже красномовно,— що та частина української інтелігенції, яка підтримує пилипенківський масовізм, ніколи не грішила на справжню лівизну. Може, вона й хотіла взяти такий «гріх» на себе, але це нестримне бажання призвело її до халтури. З другого боку, вони трохи «захекались». Так що нашим «масовикам» похвалятись найлівішими колами української інтелігенції зовсім не доводиться. Найменша спроба виявити дійсний стан речей одразу ж розкриває перед нами «всі карти». Мало того, вона несподівано інформує нас і в тому, що й такі «праві», як Меженко ²⁴, по суті цідтримують напостизм. Візьміть його промову на київському диспуті. Хіба він у ній не договорився до ліквідації мистецтва? Правда, ми тут маємо справу з ліквідатором іншого гатунку, бо Пилипенко, здається, оперу не вважає на «мумію». Але для нас зовсім не важно, з якої точки вони йдуть до однієї цілі. Плу-жанин мандрує до «катафалку» з нерозуміння законів мистецтва, а добрий колись музагетівський критик — з «присшценості».

Отже, в особі Меженка масовізм придбав собі і «правого».

А хіба сильний громадський діяч Ол. Дорошкевич ²⁵, висловлюючись образно, не запропонував уже Пилипенкові свою широку ерудицію і послуги теоретика на місце «лепету» щупаків ²⁶? Бо ж коли ми всюди підтримуємо цю корисну для радянської республіки людину, то це зовсім не значить, що ця людина мусить підтримувати наші погляди на мистецтво.

Таким чином, ми бачимо, як активна молода українська інтелігенція, з причин диференціації, відійшла від того ізольованого пункту, що над ним маячила вивіска: «праві». Звичайно, вона й надалі має тенденцію гуртуватись до певної міри окремо, але вже тепер її світогляд буде визначатись у великій мірі ідеологічним станом тих «нових суспільних сил», що їх, зі слів Зерова, «покликано ліквідацією старого ладу».