Твори

Хвильовий Микола

І брук мій — у глушінь, майдани

притаяться...

Я ж біля машини стану.

І ремінь заспіває про іншу перемогу, про авіо часи...

2

І буде так — я вмить скричу:

Гей, ігросторніш мені дорогу!

Це буде перший сказ.

За ним заспівають і перетворяться

в блискучу мантію

дійсності

казки

утопістів...

Я не схотів бути Па-де Кале ⁴і Ла-Маншеі і роздирати землю.

Я хочу нести вісті з берегів електричного царства.

Але я — не Гастів ⁶, не Маяковський, не Єсєнін, я з української діжки беру хміль.

Я лишень (по-персіянськи) пенід.

І кому ж, як не мені,

мисль свою пускати амазонкою

в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою біля вас,

бо ви розіб’єте коштовні вази, і будемо укупі плакати ще один вік.

Ви розумієте мене?

Я — це фуга!

Во ім'я ваших —

Отця і Сина, і Святого Духа —

Я — ми.

Слухай, чоловіче:

Да не будуть тобі бозі другі, тільки моє засмажене обличчя.

Це — не наруга — це сердешна порада, бо мені вклоняються не лишень Дніпрові русалки, але й океанські наяди...

Хто міжпланетних мрій таємність розпутляє?

Я.

Я лоно страдниці-землі в троянди уквітчаю, а кров

і бризки мозку під мечами перетворю в вино й желе.

А фаворити мої — бурі гієні очі попечуть, і потечуть часів Адама ріки...

Ах, швидкувати б, заарканити цю мить!

З

Степ замовк.

Мовчить.

Гризе наші виснажені крижі.

І я мовчу. І в цій мовчанці . ховаються зорі далекого-близького і трагедія сучасності.

Вулиці примружили єхидні очі і вийшов, вчорашній, тужу з приватною ініціативою в кишені. Чути на брукові крізь шум:

Ага!

Це до мене... Ну і що ж — не повернеться Мойсей у Єгипет, а сьогоднішній Прометей ⁷умовно —

неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових —

і вільний заспіває вільним.

А місто і степи шпалерами пропустять уїдливих пророків до арки на тріумф.

Сплете вінки історія

з фіалок-сміхострумок, і уквітчає шлях.

Вона ж примусила іти

в прийдешнє.

Вона ж поклала колючок, бар’єри і паркани.

Вона! Це все вона!

І я, коли бракує палу, сітчаю розумом

всесвіт

життя.

І глум, плювки приймаю доброхітно — офіра це...

Ах, карнавальте свої оселі і огадючте оазу міст, я все ж упертий, хоч невеселий і неосяжний бажання плац.

Іду похмурий в крицевих дзвонах, розтаборився по всій землі... бори в задумі... ідуть колони... бори — колони...

То я іду.

іду —

по логаритмах —

бо вічний

ДУХ

мій.

4

І в цю хвилину вашого розгнузданого свята стою біля машини і слухаю пісню безмежності.

В руках румпель — веду корабель машинізації.

І повернути землю вже маю твердь.

0 Архімеде ⁸!

Твоя сива голова прострілена сяйвом.

Нащадок прадідів великих вже скрикнув —

Еврика!

1 із провалля літ нова Америка,

Месія і Колумб ⁹.

То —

Колектив, заліза міць і я.

І на минулого полову — притьмом беркут — огня.

Цього і досить.

А там, помалу, в реп’яхах, в мамуловатому коші хтось прогримить —

Т овариші!

І табуни проколе мрія і глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь і б’ється у бекёт з погрозами пожеж — і я бреду і ти бредеш вперед.

5

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці, а другі тяглися до стягу зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір?