У безодні
Шрифт:
— Ви, мабуть, тепер без роботи? — спитав я.
— Ніхто мені не вірить, аж набридло! — роздратовано кинув незнайомець, потім несподівано розстебнув жалюгідне своє пальто й дістав невеличку парусинову торбинку, що висіла в нього на шиї.
Тоді видобув з торбинки якийсь темний камінчик.
— Цікаво, ви знаєте, що це таке? — спитав він і подав мені того камінчика.
Рік чи десь так тому я вивчав на дозвіллі деякі науки, щоб одержати в Лондоні вчений ступінь, і тепер трохи розумівся у фізиці й мінералогії. Камінчик скидався на необроблений алмаз темної води, хоч і був надто великий — майже як пів мого великого пальця. Я взяв його в руку й побачив, що це правильний восьмигранник з гострими гранями, властивими для більшості коштовних мінералів. Я дістав складаного ножа і спробував зробити на камінчику подряпину. Марно. Тоді, повернувшись до газового ліхтаря, легенько провів камінчиком по скельцю
Неабияк заінтригований, я звів очі на свого співрозмовника.
— Здається, це справді алмаз. Але коли так, то який же він здоровенний! Де ви його взяли?
— Кажу ж вам, зробив сам, — відповів незнайомець. — Давайте його сюди.
Він поквапно сховав камінь і застебнувся.
— Можу продати вам за сотню фунтів! — раптом гаряче прошепотів він.
Тепер у мене знову прокинулася підозра. Зрештою, то може бути й шматок корунду, що випадково нагадує формою алмаз і майже. такий самий твердий. Та якщо це алмаз, то як камінь потрапив до чоловіка й чому він продає його за сто фунтів?
Ми подивились один одному в очі. Видно було, що незнайомець згорає від нетерплячки продати камінь, але то була нетерплячка чесної людини. Тої миті я повірив, що чоловік пропонував мені справжній алмаз. Але я не багатий, і сто фунтів залишили б у моєму бюджеті чималу дірку. До того ж жодна людина здорового глузду не куплятиме алмаз при світлі газового ліхтаря в обірваного волоцюги, повіривши йому на слово. І все ж від вигляду такого величезного алмаза мені вже ввижалися тисячі фунтів… Та потім я подумав, що цей алмаз, певно, згадується в усіх довідниках про коштовні камені. І знов на пам’ять спливли історії про контрабанду і спритних кейптаунських кафрів. Отож я вирішив питання про купівлю-продаж обійти мовчанкою.
— Де ви його роздобули? — запитав я.
— Зробив сам.
Я чув дещо про Муассана, [3] та, згадавши, що його штучні алмази були дуже невеликі, похитав головою.
— Ви, бачу, трохи розумієтесь у таких речах. Я розкажу вам дещо про себе. Може, тоді моя пропозиція не здаватиметься такою дивною. — Він повернувся спиною до річки, сховав руки до кишень і зітхнув. — Я знаю, ви мені однаково не повірите.
— Алмази, — почав він, і голос його тепер лунав уже не сковано, як в обшарпаного волоцюги, а легко й невимушено, як в освіченої людини, — можна одержати шляхом нагрівання вуглецю при відповідному тиску до відповідної температури. Вуглець викристалізовується, але не у вигляді графітового чи вугільного порошку, а у вигляді дрібних алмазів. Хіміки знають про це вже багато років, але нікому ще не вдавалося з’ясувати, при якому тиску й до якої температури треба нагрівати вуглець, щоб дістати найкращі наслідки. Через те алмази, що їх роблять хіміки, маленькі, темні і як коштовні камені нічого не варті. І ось я, щоб ви знали, присвятив цій проблемі своє життя. Все своє життя.
3
Муассан, Анрі (1852–1907) — французький хімік, що створив електропіч і одержав електротермічним шляхом деякі метали в чистому вигляді.
Я почав вивчати способи виготовлення алмазів ще в сімнадцять років. А тепер мені вже тридцять два. Я гадав, якщо навіть віддавати цій справі всі сили і енергію десять чи й двадцять років, то й тоді гра все ж таки варта заходу. Скажімо, хтось один зрештою “влучить у ціль”, перше ніж таємницю розкриють інші, й алмазів стане стільки, як вугілля! Адже ця людина загрібатиме мільйони. Мільйони!
Він замовк і подивився на мене, чекаючи підтримки. В його очах промайнув жадібний блиск.
— Подумати тільки, я на порозі відкриття, і ось… У двадцять один рік я мав близько тисячі фунтів, — провадив він. — Я думав, тих грошей, за винятком невеликої суми на навчання, мені вистачить на досліди. Рік чи два я вчився — переважно в Берліні, — а тоді продовжив науку самотужки. На жаль, мені доводилося працювати тайкома. Бачте, якби я розголосив, що роблю, то й інші люди повірили б, нібито мою ідею можна здійснити, й пішли б моїми слідами. А я не вважав себе надто геніальним і не був певний, що досягнув би успіху перший, якби довелося змагатися з суперниками. Тепер ви розумієте, я серйозно мріяв розбагатіти, і ніхто не повинен був знати, що існує спосіб, яким штучних алмазів можна добувати тоннами. Тож я мусив працювати сам. Спершу я мав невеличку лабораторію, та коли стало сутужно з грішми, довелося проводити досліди в убогій голій комірчині в Кентіштауні, де я наприкінці вже спав на солом’яному матраці просто на
— Досить ризиковано, — кинув я.
— Так. Гільза вибухнула, в кімнаті повилітали всі шибки, загинуло багато моїх приладів. І все ж таки я дістав щось на зразок алмазного порошку. Шукаючи способу піддати великому тиску розплавлену масу, з якої викристалізуються алмази, я натрапив на дослідження такого собі Добре з Паризької лабораторії вибухових речовин. Добре підривав динаміт у герметично закритому сталевому циліндрі, який витримував вибух, і я вичитав, що Добре міг би рознести на порох скелі не менш тверді, ніж породи у Східній Африці, в яких знаходять алмази. Тоді я зібрав усі свої гроші і замовив для дослідів такий самий сталевий циліндр, як у Добре. Заправив у нього всю свою суміш, вибухівку, розпалив у спеціальній печі вогонь, поклав туди циліндр — і вийшов прогулятися.
Він розповідав так сухо, що я не витримав і всміхнувся.
— І вам навіть не спало на думку, що в повітря може злетіти весь будинок? Там жили ще люди?
— Я робив це задля науки, — категорично заявив мій співрозмовник. — Під і мною жила сім’я вуличного торговця фруктами, в кімнаті поруч — злиденний письменнк, а наді мною — дві квіткарки. Мабуть, я вчинив справді нерозважливо. Та, гадаю, не всі вони були тоді вдома.
Коли я повернувся, циліндр так само лежав серед розжареного до білого вугілля. Він не розлетівся від вибуху. І тут постав іще один клопіт. Річ у тім, що в процесі кристалізації важливу роль грає час. Якщо цей процес пришвидшити, кристали вийдуть маленькі; тільки за тривалий час вони виростуть до чималих розмірів. Я вирішив охолоджувати циліндр два роки — щоб температура падала поступово. Я зостався тоді вже геть без грошей, а треба ж було купляти вугілля, щоб підтримувати в печі потрібну температуру, платити за комірчину і, зрештою, щось їсти. А в мене у кишенях — як виметено.
За що я тільки не брався, поки кристалізувалися мої алмази! Продавав газети, притримував візникам коней, відчиняв дверцята екіпажів. Багато тижнів підписував конверти. Прислуговував у вуличного торговця й закликав разом із ним покупців: він — на одному боці вулиці, я — на другому. А якось я цілий тиждень не мав роботи й мусив жебрати. О, це був той тиждень! Та ось вогонь почав затухати. Вже кілька днів я не мав ріски в роті, і якийсь хлопчак подарував мені шестипенсову монету — він саме прогулювався з своєю дівчиною і захотів показати себе перед нею. Добре все ж таки, що є марнославні люди! Ох, які запахи долинали з рибних крамниць! Але я пішов і на всі ті гроші купив вугілля. І в печі знов яскраво спалахнув вогонь, і тоді… Від голоду людина втрачає глузд.
Кінець кінцем три тижні тому я перестав підтримувати вогонь. Узяв циліндр, розкрутив його — він усе ще був такий гарячий, що обпікав мені руки, — виколупав зубилом крихку лавоподібну масу й розтовк її молотком на залізній плиті. Я знайшов у ній три великих і п’ять менших алмазів. Коли я сидів на підлозі й гупав молотком, двері відчинились і ввійшов мій сусіда — злидень письменник. Як завжди, п’яний.
“Ан-нархіст!” — кинув він мені.
“Ви п’яний”, — сказав я.
“Палій паскудний!” — знов обізвав мене сусід.
“Іди ти к бісу!” — відрубав я.
“Ага, ось зараз, — провадив він, хитро підморгнувши. Потім гикнув, прихилився до дверей і, втупившись в одвірок, заходився розводити теревені — він, мовляв, оглянув мою кімнату, а тоді пішов уранці в поліцію, і вони там записали все, про що він розказав. — Поб-бачимо, що т-тут у тебе за к-камінчики”, — додав він.
І тут я зрозумів, що попав у безвихідь. Або доведеться розповісти в поліції про свою таємницю, і тоді всьому, вважайте, кінець, або мене заарештують як анархіста. Одне слово, підійшов я до сусіда, взяв його за барки й добряче струсонув, а потім зібрав свої алмази, і тільки мене й бачили. Вечірня газета охрестила мій барліг “кентіштаунською фабрикою бомб”. І тепер я не можу розлучитися з цими алмазами ні добром, ні злом.