У безодні
Шрифт:
Коли приходжу до солідного ювеліра, він просить мене зачекати, а сам тихенько наказує котромусь із своїх помічників покликати поліцію. Тоді я відповідаю, що не маю часу чекати, й забираюся геть. А якось знайшов скупника крадених речей. Але він просто взяв і привласнив один із моїх алмазів — заявляй, каже, в суд, якщо хочеш забрати свій камінь назад. І тепер я блукаю голодний, безпритульний, а на шиї в мене теліпається торбинка з алмазами на кілька сотень тисяч фунтів. Це вам першому звірився зі своєю таємницею. Мені сподобалося ваше обличчя, а крім того, я вже дійшов до краю.
Він подивився мені в очі.
— Купити
— Ви думаєте, я злодій?! — різко урвав він мене. — Ви заявите в поліцію. Але я не збираюся лізти в пастку!
— Я чомусь певен, що ви не злодій. Ось моя візитка. Так чи так, візьміть її. Вам не конче приходити в обумовлений час. Приходьте, коли завгодно.
Він узяв мою візитну картку і, як видно, повірив у мою доброзичливість.
— Обміркуйте все як слід і приходьте, — додав я.
Він з сумнівом похитав головою.
— Колись я поверну вам ваші півкрони з такими процентами… з такими процентами, що ви аж здивуєтесь, — промовив він. — У всякім разі, ви ж не викажете моєї таємниці?.. Не йдіть за мною.
Чоловік перетнув вулицю і зник у темряві — там, де вузенькі сходи під аркою ведуть до Ессекс-стріт. Я за ним не пішов. І більш ніколи вже його не бачив.
Згодом я одержав від нього два листи; він просив надіслати йому грошей — банкнотами, не чеком, — і вказував, на яку адресу. Я все добре зважив і вчинив, на мій погляд, цілком розумно. А одного разу він зайшов до нас додому, тільки не застав мене. Мій малий син описав мені його — страшенно худий, брудний і обшарпаний чоловік, ще й жахливо кашляє. Ніякої записки він не залишив. І це все, що я можу про нього розповісти. Іноді я міркую про те, що ж із ним сталося. Хто той чоловік був насправді — винахідливий маніяк, шахрай, що торгує фальшивим коштовним камінням, чи, може, він, як і запевняв, таки виготовляє алмази? Останнє припущення видається мені цілком імовірним, і часом я думаю, що не скористався найблискучішою нагодою в своєму житті. Певна річ, тепер того чоловіка, можливо, вже й живого нема, а його алмази більш нікого не цікавлять; один із них, нагадаю, був завбільшки з пів мого пальця. А може, той чоловік і досі блукає по світу, марно намагаючись продати свої алмази. Цілком можливо, що він іще вигулькне десь у суспільстві, промайне на моєму обрії з безтурботним виглядом багатої людини, яка досягла успіху, й безмовно дорікне мені за брак рішучості. Іноді мені здається, що слід було тоді ризикнути бодай п’ятьма фунтами…
ДИВОВИЖНИЙ ВИПАДОК З ОЧИМА ДЕВІДСОНА
Тимчасове потьмарення свідомості в Сіднея Девідсона, досить дивне вже саме собою, викличе ще більший подив, якщо прислухатись до пояснення Вейда. Це пояснення наводить на роздуми про виняткові можливості людського спілкування в майбутньому, про те, що з’явиться змога переноситись на хвилин п’ять на другий бік земної кулі й опинятися
Кажучи, що я був безпосереднім свідком нападу, я маю на увазі те, що я перший виявився на місці події. Трапилося це у Харлоу, в Технічному коледжі, неподалік від Хайгейтської арки. В той час Девідсон був сам у великій лабораторії, а я сидів і щось занотовував у меншій кімнаті, там, де стоять ваги. Коли почалася гроза, роботу я, певна річ, припинив. І ось після того, як уже вкотре й особливо гучно вдарив грім, мені здалося, ніби в сусідній кімнаті брязнуло розбите скло. Я кинув писати, повернув голову й прислухався. Спочатку я нічого не чув — по гофрованому цинковому даху оглушливо тарабанив град. Потім за стіною пролунав якийсь звук і знову брязнуло скло. Цього разу сумніву я вже не мав. На підлогу впало щось важке. Я підхопився й відчинив двері до великої лабораторії.
На свій подив я почув якийсь дивний сміх, а тоді побачив Девідсона; він стояв, похитуючись, посеред лабораторії з таким виразом, ніби його щойно щось осліпило. Спершу я подумав, що він п’яний. Мене Девідсон не помічав. Він намагався взяти рукою щось невидиме — здавалося, воно стояло за ярд перед його очима. Повільно, мовби вагаючись, він простягав руку й хапав нею повітря.
— Де вона ділася? — запитав нарешті Девідсон. Потім, розчепіривши пальці, провів рукою по обличчю. — О Великий Скотт! — вигукнув він. (Років три-чотири тому була мода присягатися цим славетним ім’ям.)
Девідсон почав незграбно підіймати то одну ногу, то другу, наче підошви в нього були приклеєні до підлоги.
— Девідсон! — крикнув я. — Що з вами?
Він повернувся в мій бік і став шукати мене очима. Дивився він поверх мене, на мене, повз мене, але мене, певно, не бачив.
— Хвилі, — мовив Девідсон. — А яка гарна, яка дивовижна шхуна! Присягаюся, я чув голос Беллоуза! Агов! — раптом надривно закричав він.
Я подумав, що Девідсон просто блазнює. Але потім на підлозі біля його ніг побачив уламки нашого найкращого електрометра.
— Чоловіче, що тут сталося? — запитав я. — Ви розбили електрометра?
— О, знов Беллоуз! — озвався Девідсон. — Я залишився без рук, зате маю друзів. Щось про електрометри… Де вщ Беллоуз? — І він, невпевнено тримаючись на ногах, несподівано рушив до мене. — От гидота, протинається, як масло! — Цієї миті він наштовхнувся на лавку й відсахнувсь. — О, це вже не масло! — І зупинився, похитуючись.
Мені стало страшно.
— Девідсон, — мовив я, — ради бога, що з вами?
Він роззирнувся.
— Б’юсь об заклад, це Беллоуз. Годі вам ховатися, Беллоуз, виходьте!
Мені спало на думку, що він, мабуть, раптово осліп. Я обійшов навколо столу й поклав йому на плече руку. Ніколи в житті я не бачив, щоб хтось так здригався. Ту ж мить Девідсон відскочив від мене, став і приготувався захищатись. Обличчя його було спотворене виразом жаху. — Боже милостивий! — вигукнув він. — Що це?
— Це я, Беллоуз. Тоді дурня клеїти, Девідсон! Коли я відповів йому, він підскочив і подивився — як би це краще сказати? — просто крізь мене. А тоді заговорив — не до мене, а сам до себе: