У країні ягуарів

Молнар Габор

На стеблах густого очерету сидять дрібні світлячки, місцями вони збираються цілими купами, випромінюючи зеленасте світло, мов маленькі нічні ліхтарики.

— Ну, а тепер прямо на заросле очеретом болото! — пошепки наказую своїм» супутникам

Пливемо в глибокій темряві. Єдине джерело світла — оці дрібненькі світлячки, що погойдуються на стеблах очерету. Вода хлюпоче біля нас. Човен прокладає собі шлях, розкидаючи на обидва боки величезне листя водяних лілій, на яких цілий день сидять водяні птахи. А між листям на воді плаває

гілля, мох, знесені водою під час повені.

Тут берег дуже болотистий. Буйну рослинність повирубували два роки тому сокири, фордівських робітників Це було в той час, коли берег, у цьому місці підсох. Ліс вирубували, щоб випалити цю ділянку і посадити гумові дерева. Але вогонь не брав сире дерево. І повалений ліс опинився під водою. Тепер хвилі Тапажосу розмивають берег. Джунглі більше не захищають його. Так природа помстилася за нерозумне знищення лісу. А вода ріки бурхлива, вона пробивається все глибше й глибше в нетрі, розширяє болото. Для крокодилів у цьому пралісі райське: життя!

Вмикаю, батарейний ліхтар. Яскравий промінь пробігає по хвилях навколо човна. Видно лише темну блискучу поверхню води, чорні повалені стовбури і обриси берега, зарослого очеретом.

Раптом у промені ліхтаря на воді блиснули два вогники, далі ще кілька. Це каймани. А там ще одна, дві, п'ять яскравих цяток на воді — флуоресціюючі вогники хибких очей. Отже, ми попали в місця, де водяться каймани. Гашу, світло і передаю ліхтар Рафаелеві. Човен знову поринає в чорну, пітьму. Відчуваю, як рука кухаря, беручи ліхтар, тремтить.

— Вперед! — наказую Педро, що веслує.

Весло тихенько лягає на воду. Комірника не бачу, чую тільки його рухи. Рафаель в цю мить прорізує темряву яскравим променем ліхтаря. Але на освітленій доріжці, де щойно були каймани, жодного вогника. Щезли! Певно, як тільки згас страшний для кайманів промінь, вони пірнули у воду, заховавшись під стовбурами і в густому очереті. Це були, певно, молоді каймани, бо старі не такі полохливі. Вже близько десятої години вечора. Для джунглів — це глибока ніч.

Чорні хвилі б'ються об човен, об борт треться очерет. Раптом Рафаель помітив вогник на воді і навів на нього промінь.

— Потримай так ліхтар! — скомандував я пошепки Рафаелеві. — А ти, Педро, обережно веслуй! — звелів я так само пошепки комірникові і у відповідь почув важке зітхання.

Човен повільно рушив уперед. Настрій у Рафаеля не кращий, ніж у Педро. Кухар принишк з переляку. Страх приглушив у ньому все. Бідолашний навіть подих затамував, боячись, що його почують каймани.

Перед нами, в промені ліхтаря, жевріє

вогник — хиже око каймана. Другого ока промінь торкається під іншим кутом, і воно не флуоресціює. Та для мене і одного ока досить. Педро повільно, нехотя опускає весло у воду, ніби його хтось примушує це робити під дулом пістолета. Пливемо із швидкістю черепахи. Я підсміююсь над переляком своїх «хоробрих» помічників. Кайманів паралізує промінь світла, а моїх супутників — страх.

Метрів п'ять лишилося до вогника на воді, коли це раптом комірник перестав гребти.

— Далі, далі! — прошепотів я.

За якусь мить ми підпливли до каймана ще на півметра. В нічній темряві лунає тихе, важке зітхання Педро. Чорна постать Рафаеля нагадує кам'яну статую.

Вогник на воді зовсім близько, прямо перед нами. Голова, що стирчить з-під води, невеличка. Отже, довжина каймана не більше 100–120 сантиметрів. Нічну тишу прорізує постріл, і маленький чорний кайман через мить спливає догори черевом. Тоді я кладу зброю на сидіння, дротяною петлею зашморгую здобич і, наче рибу, витягаю в човен. Коли вже кайман опиняється на дні човна, в Рафаеля і Педро минає переляк. Вони аж повеселішали. «І це все?» — вичитую з їхньої поведінки. Тубільці, мабуть, сподівалися гіршого кінця…

Перший успіх розвіяв страх. Рафаель шарить ліхтарем по воді, шукаючи нову жертву. Промінь зупиняється на другому флуоресціюючому вогнику. Я знімаю дротяну петлю з мертвого каймана і знову заряджаю вінчестер… Усе йде як по писаному. Підпливаємо до каймана, я стріляю, втягаю вбитого каймана у човен… Це здоровенний очковий крокодил. М'ясо з хвоста очкових кайманів смачне. До речі, м'ясо з інших кайманів тубільці не їдять, бо воно сірого кольору з чорними прожилками і зовсім несмачне.

Через півгодини на дні човна лежать один чорний і п'ять очкових кайманів.

Обличчя Рафаеля сяє від щастя:

— Сеньйоре, якби я раніше знав цей спосіб полювання, то щотижня смажив би по дюжині хвостів.

Педро теж пишається полюванням. Він мовчки поважно сидить на веслах і тільки відштовхує од себе вбитих кайманів, коли вони зсуваються до його босих ніг. Мабуть, навіть мертві каймани лякають комірника.

Вдалині засвічуються вогники. Мешканці фазенди, видно, стурбовані пострілами. Та ось вогники один за одним гаснуть. Певно, хтось сказав жителям про наше полювання. Все знову поринає в чорну пітьму.

Майже дві години пливемо в густих зарослях очерету поміж стовбурами, що стирчать з води. Шукаємо кайманів. Уже чотирнадцять великих і дрібних крокодилів лежать на дні човна. Вантаж чималий. Шкури кайманів уранці попадуть на річковий пароплав торговця Перейра. Я вже домовився з Педро, що він допоможе мені продати їх. Отже, мої фінансові справи трохи поліпшаться.

Так, полюючи на кайманів, я прощався з Тапажосом. Наступної ночі вже ночуватиму на новому місці, в джунглях на річці Купарі.