У промінні двох сонць
Шрифт:
— Аніто, ось воно, тут… — Голос його переривався від хвилювання.
— Що саме? — одразу не здогадалась Аніта.
— Оте, що я шукав… Це найважливіше з Археоскрипту. І — найстрашніше…
Аніта ще не бачила його таким. Обличчя поблідло, руки ледь помітно хиталися, і, мабуть, через те він ще дужче стискував того ящичка пальцями.
— Ти так говориш, неначе воно вибухне…
— І вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб… Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової…
— Будемо вносити в опис?
Туо зиркнув на годинника і, кивнувши головою, продиктував:
— Схеми кваркових
— Так.
— Готова зі мною? Вирішуй, маєш три хвилини!
Аніта тоскно озирнулась навколо — баня неба наче понижчала, на білому його тлі рухалась темна грудочка гелікоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальці самі забігали по клавішах машинки:
— Мамо, люба мамусю, прощай…
Краєм ока побачила — з розкопу виткнувся Лабан, біжить, біжить сюди!
Хотіла ще написати кілька слів, та усвідомила — не встигне. Туо сидів на стільці в наметі, поруч місце для неї, воно з парашутом, те сидіння, Аніта знає, якщо на Філії доведеться падати, то…
Вона схоплюється і миттю опиняється на тому стільчику, тремтячими руками застібає ремені. Тільки тепер помічає, що діамант, встановлений попереду, наливається світлом… А на колінах у Туо — довгастий ящик… А може… може, нічого… А птахи?!
Зблиск! Німий, гострий зблиск у мозку.
* * *
“Наш спеціальний кореспондент Марта Лаконтр повідомляє з Лівійської пустелі:
Сьогодні опівдні тут сталася дивовижна катастрофа. Відомий світові учений Туо, який прибув на Землю з іншої планети і який відкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицію і фото див. на 2-й і 3-й стор.), безслідно щез. Разом з ним і його наречена та співробітниця Аніта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторів, удвох з нареченою вони сіли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатці, і, напевно, ввімкнули його рушій — великий діамант, бо ми, очевидці, бачили короткий і надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркіт був, а тріск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Військові вважають, що це не був вибух, бо на тому місці, де стояла палатка, ніякої вирви немає. Не спостерігалося і вибухової хвилі — усі предмети і речі, що лежали на відстані десяти метрів од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навіть машинка з недодрукованим аркушем паперу…”
У ПРОМІННІ ДВОХ СОНЦЬ
Повість
Нема нічого неймовірного і в тому припущенні, що за якусь хвилину цілі віки роздумів і наукового пізнання живуть і вмирають на наших очах всередині атома. Самі по собі об’єкти і не великі, і не малі, і якщо всесвіт здається нам неосяжним, то це просто людське уявлення про нього. Коли б він раптом скоротився до розмірів горіха при умові збереження всіх пропорцій, ми б не мали найменшої можливості помітити цю зміну.
Анатоль Франс
МАНДРІВКА
Над стародавньою Елладою сяє святковий літній день. Антоніда милується сліпучо-білими храмами Олімпії, тінистими священними гаями. Ось вона минає південні пропілеї — два ряди урочистих колон, і виходить на терен Альтіса — найсвятішого місця Олімпії. В гамірливому натовпі учасників і гостей олімпіади полум’ям спалахують пурпурові хламиди розпорядників. Трибуни стадіону заповнені: зібралося не менше п’ятдесяти тисяч чоловік. Зараз почнеться…
Антоніда добре знає, що жінкам під страхом смерті забороняється спостерігати олімпійські змагання, та все ж вона — в натовпі, що суне на стадіон. Заборона зовсім її не страшить. Не помічаючи навколо жодної жіночої постаті, думає: “Цікаво, якими міркуваннями керувалися верховні, коли затверджували цей закон?”
Пурпурові хламиди урочисто попливли до своєї трибуни. Заграла труба, і стадіон одразу вщух. Антоніда бачить відблиск сонця на міді, на якусь мить цей гострий блиск ніби засліплює її, і панорама стадіону зникає. Але це тільки на мить. Ось вона знову бачить і чує все, що тут відбувається.
Літній уже, але атлетичної статури чоловік виходить на середину арени і, задерши голову, вигукує прізвища тих. що зголосилися змагатися з прудкості. Антоніда слухає атлета, в коротко підстриженій бороді якого вже з’явилися срібні нитки, і міркує: “Певно, ветеран-олімпіонік. Це ж і його колись отак викликали на оцю арену”. Бігуни переступають з ноги на ногу. Коли зійдуться всі — підуть до роздягальні, натруть своє тіло оливою, а тоді знову на арену — тягти із срібної урни мусянжові жетони з номерами… А поки що літній атлет все вигукує і вигукує імена бігунів. Нарешті останні:
— Харілай із Кеоса! Політіон-афінець!
Коли всі юнаки вишикувались на арені, старий атлет, вказуючи на них, звернувся до народу:
— Чи допустимо їх до змагання? Може, є з-поміж них лукаві, нечесні — не гідні брати участь у священних олімпійських іграх?
І раптом хтось крикнув:
— Є!
Атлет повернув голову в той бік, звідки пролунав голос.
— Кажи!
— Харілай не гідний цієї високої честі! На ньому ганебна пляма рабства. Це вільновідпущеник одного гіпобота. [5]
5
Гіпобот — той, що годує коней, — власник кінських табунів.
— Що ти скажеш на це, Харілаю? — звернувся атлет до юнака — той уже виходив із шереги. — Мовчиш?
— Ганьба! Ганьба! — закричали трибуни.
Юнак, похнюпившись, пішов до виходу, а вигуки і свист хльоскали його, як батоги. Антоніда кинулася за ним.
— Не журися, друже! — вирвалося у неї, та хіба міг він її почути?
Деякий час Антоніда стежила за бідаком, а коли той зник десь у натовпі, що товкся побіля крамничок, розташованих уздовж муру, тяжко зітхнула. Шкода, що вона не може втрутитися в події. Те, що сталося, то вже сталося… Інцидент із Харілаєм зіпсував їй настрій, уже й не цікаво було дивитися змагання бігунів. Звернула увагу на біломармурові храми і палаци, на статуї спортсменів і богів. А ось і славнозвісний портик “Луна”. Шестигранник із сімома колонами — шість по кутках і одна посередині. Якщо тут вимовити слово, луна повторить його сім разів.