У промінні двох сонць
Шрифт:
Антоніда заглядає всередину, гукає:
— Глібе!
Та стіни, звичайно, не чують її голосу, мовчать. До портика заходить уже знайомий Анто. ніді юнак Харілай. Важко дише, підносить угору міцний кулак і гукає:
— Я вільний!
І луна сім разів повторила: “Я вільний!..”
Юнак усміхнувся і вийшов.
Тим часом вечоріло. Сонце черкнулося гір і кидало на Олімпію останні промені. Антоніда поглянула на храм Зевса — колони вже пойняла тінь, а карниз світився золотими відблисками. То сяють ковані із золота щити — а їх сто один! Ну, як же тут не сказати: золоте надвечір’я. Справді золоте!
Біла-біла колонада оточує храм — здається, наче мармур світиться і поступово гасне. Ось і великі сходи. Мусянжові масивні
У сутінках храму між двома рядами колон тьмяніє велетенська постать бога. Голова Зевса майже підпирає стелю, і хоч сонячне проміння не може до неї сягнути — адже у храмі немає вікон, — проте обличчя богове світиться. Світло випромінюється з його мудрого чола, з його добрих очей. Ілюзія вражаюча, і Антоніда відчула: це бог! Знала ж, як скульпторові вдалося домогтися цього ефекту — у заглиблення, видовбане в темно-синьому камені біля підніжжя, налита масна рідина, вона й кидає відсвіти на обличчя могутнього бога, — Антоніда це знає, проте чари мистецтва так полонили її, що Зевс видається їй живим. Здається, от-от він підведеться зі свого трону і розвалить тісний для нього храм… Ага, чому Фідій витворив таку величезну, неспіврозмірну з приміщенням статую? Адже скульптура займає не менше третини храму! Треба буде спитати про це в друзів — вони ж радили помандрувати до Олімпії… А може, оця скульптурно-архітектурна непропорційність — один із засобів підкреслити великість бога?
Тільки тепер Антоніда помітила Фідія. Онде’він — плішивий дідок — прихилився до колони і невідривно дивиться на статую. Дивиться так, наче вперше її бачить, наче не він створив її спочатку в своїй уяві, а потім із золота і слонової кістки. А може, він думає зараз про Афіни — робота ж тут закінчена, і треба повертатися, а там знову візьмуться за слідстбо… Антоніда знає, що заздрісники та інтригани затіяли проти Фідія судову розправу, твердячи народові, що скульптор, працювавши над статуєю богині Афіни, украв золото. Мишача шамотня! Де їм зрозуміти, що коли б у нього було золото, то для мистецтва він і своє віддав би до решти, як віддавав усе життя золото своєї душі. Відомо Антоніді — в Афінах на Фідія чекає в’язниця і смерть, але він цього не знає і ось у глибокому мовчанні споглядає діло рук своїх. Пишайся, смертний, ти створив своє безсмертя!
Та на обличчі в нього блукає сумнів і тривога. Про що ж він думає?
Раптом Антоніда чує його шепіт:
— Чи ти задоволений, Зевсе?
Так ось що хвилює митця: чи вдався йому твір?
Антоніда затамувала дихання… Страшенно цікаво підслухати думки людини, про яку згадують ось уже майже три тисячі років.
Фідій ступнув до статуї і вже голосніше спитав:
— Чи ти задоволений, Зевсе?
У відповідь загуло, загриміло, тонка чорна розколюватина поповзла по білій мармуровій підлозі.
Фідієве лице освітилося радістю: Зевсові мила його робота! Випростався, підніс догори обидві жилаві руки:
— Я щасливий, Зевсе!
Мабуть, Фідій казав іще щось, дякуючи батькові богів і людей, та в цей час Антоніда почула інший голос:
— Вам термінове повідомлення!
Одразу не второпала: що таке? Яке повідомлення? Чиясь рука торсала її за плече.
— Космічний корабель наближається…
Антоніду наче струмом пройняло: наближається! Одним порухом пальця вимкнула апарат, зняла з очей м’яку пов’язку, і видіння стародавнього світу одразу зникли. Скинула з голови металеву сітку, через яку в мозок надходили імпульси, що розгорталися такими яскравими картинами. Вона ще поблукає по Елладі з Глібом… Глібом Максимовичем. Нарешті він вже близько! Мерщій, мерщій на космодром!
І ось Антоніда вже на космодромі. В її руці — букет розкішних троянд.
На оксамитово-багряних пелюстках тремтять росинки, наче сльози. І в їхніх прозорих кришталевих
Вона прийшла рано. Схвильовано поглядає на хмари, що зранку заволокли небо. Їй стояти тут, здається, весь день. Бо корабель тільки наближається. І десь лише під вечір він м’яко опуститься на бетоновану гладінь космодрому.
Та вона чекатиме. І прозорі росинки на пелюстках троянд зблискуватимуть, як далекі зорі, як промінчики з інших незнаних світів.
ЗНАВЕЦЬ ЧИСЕЛ
…Великий Математик прийняв Космонавта в просторому Магнітному залі. Пронизане ніжними, добре відчутними силовими лініями, приміщення підбадьорювало вченого, підтримувало в ньому певний енергетичний потенціал, який давав можливість працювати, мислити. Це було помітно по його тілу — тьмяному сфероїду, який часто світився блакитним сяйвом, особливо ж у ядрі, де, власне, генеруються думки. Зеленкуватих пелюсток почуттів, що звичайно обіймають периферію кожного мислячого сфероїда, Космонавт не побачив. Та це його й не здивувало, бо добре знав, що вчений занадто старий і вже давно втратив деякі фізичні характеристики.
Як тільки Космонавт, пропливши понад нижньою площиною Магнітного залу, зупинився на відстані одного свого діаметра від Великого Математика, вчений тієї ж миті розпочав передачу своїх думок. Окремі блакитні зблиски в ядрі сфероїда злилися в суцільне сяйво. Він досконало володів своїм енергетичним полем, і думки линули по ньому ритмічними хвилями. Космонавт з готовністю сприймав їх, закарбовуючи в пам’яті.
— Юний мій друже! — вібрували хвилі магнітного поля. — Вам випало щастя в квадраті. Найперше те, що Природа обдарувала вас гарячим бажанням, невтомним прагненням розкривати її таємниці; по-друге, можливість здійснити мандрівку в глибини Всесвіту… Ще раз наголошую: це велике, безмежне щастя, яке будь-коли випадало на долю мислячого Сфероїда! І я не маю сумніву, що ви, юначе, будете достойний тієї високої хвилі, що підносить вас у Безмежжя. Ви не подивуйте мені, старому Сфероїду, коли я скажу дещо таке, чого міг би й не казати, бо ви, певне, вже сприймали такі думки. Хоча це, між іншим, доведе вам, що Знавці Чисел також можуть бути поетами…
Космонавт помітив зеленкуваті плями, що ніби вирит нали з глибини старого Сфероїда.
— Так ось — Безмежжя… — продовжував Великий Математик. — Скільки мудрих Сфероїдів намагалося розв’язати загадку загадок Природи, знайти відповідь на вічні запитання: що таке Всесвіт? Чи має межі його Безмежжя? За якими законами живуть і періодично затемнюються наші великі і величні Голубі Сонця? А ще ж прадавні спостерігачі зафіксували цей загадковий факт: нерозлучна пара Сонць затемнюється одночасно і на досить тривалий період. Причому, період затемнення однаковий для обох. І відстань між ними — стала. Проте загадково змінюється іноді положення Сонць стосовно нашої планети. Як? Чому? Подібних проблем, які ще ждуть свого розв’язання, перед нашою наукою — безконечний ряд. І велич мислячих Сфероїдів — у пізнанні нашого Всесвіту. Кажу “нашого”, бо не виключена можливість, що він не поодинокий, що в Природі існують інші світи — може, хоч і не такі досконалі, але не менш прекрасні і дивовижні, ніж оцей наш.
Космонавт помітив, що в ядрі старого Сфероїда посилилось блакитне світіння.
— …Ви вже, певно, знаєте, що я довгі роки працював над рівнянням, яке б описувало простір від таких його часток, як енерготон до гігантських об’єктів — таких, як Голубі Сонця.
— Рівняння Всесвіту! — захоплено вставив Космонавт, і весь засяяв блакитними і зеленкуватими пелюстками.
— Саме так — рівняння Всесвіту, — продовжував Знавець Чисел, очевидно, задоволений неінертністю молодого Космонавта. — Коли щільність нашого Всесвіту така, як я її обчислив, то простір мусить вгинатися під її дією. З мого рівняння випливає, що наш Всесвіт має певну замкнуту кривизну…