У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Таким чином Сем Меттісон дійшов висновку, що банкірова справа до нього — не іграшка. Те, що цей містер Флетчер, який належав до аристократів їхнього міста, хоче щось від нього і, до того ж, щось незаконне, — було абсолютно очевидно.
Проте спочатку директор виявив удаваний інтерес до роботи поліції, подякував за швидке розслідування грабунку і в паузах між кількома чарками віскі ніби ненароком зауважив: фінансист повинен уміти розібратися в усіх царинах, і він, приміром, багато чого завдячує саме тому, що час від часу розмовляє з досвідченими практиками з тієї чи іншої професії, і таке інше.
Сем Меттісон ледве стримався, щоб не усміхнутися, коли зауважив, що господар його промацує. Він не вагаючись
“Директор банку, — думав лейтенант, — теж тільки найманий службовець, хоча й з високою платнею. Чим вища його платня, тим більша в інших спокуса — зіпхнути його з посади. Але що робить людину придатною для її посади? Тут, у філії, в цьому звичайному собі місті. Те, що він уміє рахувати? Безперечно, це він повинен уміти. Але політика робиться в головному відділенні банку, а для всього іншого він має своїх людей. То що ж тоді? Йдеться про те, яке він справляє враження! Жодної плямки не повинно бути на репутації. Так воно й є. Отже? Шантаж. Цікаво, цікаво, як ти дійдеш до цієї теми”.
Директор банку Флетчер уже й сам, здавалося, помітив, що починає плутатись у словах і що лейтенант принаймні здогадується, до чого все йдеться.
— Як там із злочинцем? Ви його затримали? — несподівано в лоб запитав він.
— Навряд чи це можливо, — мляво відповів Сем Меттісон. — Напевне, доведеться здати цю справу в архів.
— Наша фірма дуже зацікавлена в тому, щоб злочинця спіймали! — пояснив директор.
Сем Меттісон уважно глянув на нього.
— Той тип, певне, несповна розуму, — провадив далі директор, — і він небезпечний, якщо навіть зброя в портфелі — звичайнісінький блеф. У разі його затримання громадськість безперечно буде задоволена, якщо ви його відразу знешкодите, не наражаючи на небезпеку себе і своїх підлеглих.
“Виходить, ми повинні усунути твого супротивника, — думав собі Сем Меттісон, — отже, він щось про тебе знає. Але це тобі недешево обійдеться! Не відбудешся однією вечерею з кількома чарками віскі!” Вголос він промовив:
— Це, певна річ, найкращий для всіх нас вихід, та як нам його знайти?
Директор Гарріс Флетчер сягнув рукою. до кишені і дістав записку, на якій стояло шість прізвищ.
— З котримсь із оцих він хоч би там що, а мусив мати тісний контакт, — сказав він.
Лейтенант не поспішав дивитися в записку.
— В таких справах я завжди прагну до ясності, — сказав він. — Яка ціна смерті цієї людини?
Директор написав на папірці “10000”, а тоді зіжмакав його в грудочку.
Сем Меттісон не був жадібний до грошей. Ллє тут він спіткав нарешті свій шанс, такий, як його колеги у великих містах мають значно частіше. Саме тому він і миті не вагався, але й не торгувався про ціну.
— Чим він вам упікся, цей тип, і що це за прізвища? — запитав він поважно.
Директор люто витріщився на нього.
— Повинен же я мати принаймні якусь зачіпку, — пояснив Сем.
Директор тяжко зітхнув.
— Одна дурниця, вчинена замолоду. Сьогодні, власне, немає вже значення, в чому вона полягала. Дещо пов’язане з цими людьми і не викрите тоді. Тільки оці шестеро можуть щось знати про це. — Він підвівся і став ходити туди-сюди. — Минулого тижня мені зателефонували. Я змушений був викласти гроші.
— І ви гадаєте, — запитав лейтенант, — що шантажист і той грабіжник з банку — одна й та сама особа?
— Я певен, бо… — Директор завагався.
— Бо?
Директор важко упав у крісло й простогнав:
— Бо шантажист прислав гроші назад!
— Сто чортів! — вихопилося в лейтенанта.
— Я сказав те саме, — похмуро мовив директор. —
Сем Меттісон підвівся.
— Принаймні в цих витівках вгадується система. Витівки нез’ясовані, проте систему можна дослідити. Поки що я не маю більше запитань.
Директор провів гостя до дверей.
— То ми домовилися з вами, що справу слід офіційно закрити? — запитав він.
Лейтенант ствердно кивнув.
Генрі Вілкінс, двадцятип’ятирічний репортер кримінальної хроніки в газеті “Мідлтон Стар”, худорлявий довгань з блідим обличчям, огинався в сьомому поліційному відділку, сподіваючись перехопити якусь сенсацію, що на півдорозі від друкарської машинки до ротаційної машини набуде вигляду дзвінких монет. Він любив сидіти тут і чекати на пригоди, ліниво віддаючись розмірковуванню про бога і про весь світ. Журналіст із Генрі Вілкінса був цілком пристойний, не зовсім безталанний і досить-таки проникливий. Досвідчені аси криміналістики, може, й не завжди хвалили його репортажі, та часто дослухалися до його думки. Сам він убачав різницю між собою й криміналістами передусім ось у чому: вони мріяли про те, щоб гучних пригод якомога меншало, а він тим часом сподівався, що їх дедалі більшатиме. Те, що цим самим він бажав декому зі своїх співгромадян нещастя, а то, може, й наглої смерті, спершу його пригнічувало, та після тривалих роздумів він дійшов висновку, що самому тут нічого не вдіяти і що, власне, ніхто не має права тішитися своєю роботою: адже конструктор пускає у світ не тільки нові автомати, а й нових безробітних, залізничний машиніст везе людей не тільки на курорти, а й до призовного пункту, звідки їх відправляють на війну, — і таке інше. Та коли вже Генрі Вілкінс сидів отут і пильнував свого діла, то все, що діялося навкруги, він ту ж мить уловлював і реагував блискавично: от і зараз, коли черговий сержант, почувши телефонний дзвінок, узяв трубку й назвав себе, а тоді тихенько мовив до свого колеги: “Дядько Сем. Цікаво, що йому від нас треба?” — репортер, певна річ, відразу згадав про пограбування банку і наставив вуха. За роки своєї роботи він натренував слух до неймовірної здатності чути на відстані голос у телефонній трубці.
— Про кого? Баткінса? Баткінс, Джеремі Джешуа — а, то це той придуркуватий професор!
— Чому придуркуватий? — почув репортер з телефонної трубки.
— Це той, що зробив зі свого будинку фортецю, майже як атомне бомбосховище; дивак, казково багатий, старий парубок. А що з ним сталося?
З відповіді репортер зрозумів лише, що лейтенант питає за професора не службово, а з чисто особистої цікавості, і це, певна річ, насторожило його ще більше.
— Баткінс… Щось таке пригадую, стривайте… Ага, згадав, — так, позавчора дзвонив хтось, теж професор — у нас їх тут, отих головатих, повно: так-от, отой, що дзвонив, питав поради, що йому робити: Баткінс, бачте, не з’явився до нього на шаховий вечір, що він їх улаштовує щотижня. Чортзна-що! Я йому відповів, що нічим не можу йому допомогти, — у нас ніхто не грає в шахи!
Цього разу репортер не розчув, що сказав Сем Меттісон, але з сержантової відповіді все зрозумів:
— Хто телефонував? Стривайте, зараз подивлюсь. Ага — Чарлз Гарднер, Річмонд-стріт. Це все? Радий був стати вам у пригоді, пане лейтенанте!
— Ну, що ж, хлопці, сьогодні, либонь, нічого вже чекати, — сказав репортер, потягся і некваплпво почвалав з кімнати. Проте, вийшовши надвір, він метнувся до своєї машини й одразу натис на стартер. Він чудово знав “дядечка Сема”: тільки щось надто важливе могло затримати його в таку годину на службі, а коли він ще й удавав, ніби допитується тільки з особистої цікавості, то діло тут украй нечисте.