У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
— То що ж це за числа? — спитав репортер.
— Порахуйте самі! — відповів Гарднер. — Останнє число було шістнадцять. На моє прохання ви чотири рази перетинали промінь. Віднімемо чотири, і залишиться дванадцять. Далі — ми троє ходили до дверей і назад — отже, шість імпульсів, залишається таким чином шість.
— Слушно! — гукнув Вілкінс. — Це й була та цифра, що її я помітив першого разу.
— Отже, як бачите, — провадив далі Гарднпер, — а до того ми всі троє увійшли сюди, що становить три імпульси: залишається, отже, три. — Гарднер замовк, наче тим самим сказав усе.
— Ну, а далі? — спитав Сем Меттісон.
— Слухайте! —
— Може, хтось зауважив, що двері відчинені, й вирішив погуляти по дому? — висловив припущення лейтенант. — Уявіть собі, скільки тут різних волоцюг!
— Але ж у такому разі той хтось має бути ще тут! — підхопився репортер. — Нам треба тут усе обшукати!
— А хто вимкнув світло? — спитав Чарлз Гарднер, не виказуючи ані найменшого хвилювання.
Інші двоє розгублено витріщилися на нього. Спершу подив відбився на обличчі репортера, а тоді вже й па лейтенантовому.
— Найімовірніше, — неквапливо пояснював учений, — що двері не відчиняються й не зачиняються, поки вимкнено струм. Джім Баткінс, отже, не міг вимкнути струм до того, як пішов з дому, бо за такої умови він не вийшов би. Струм мав бути увімкнений і тоді, коли він відчиняв двері, бо в іншому разі він би їх просто не відімкнув, це вже доведено містером Вілкінсом. Хтось мав вимкнути світло в ту мить, коли Баткінс відчинив двері. Цим, до речі, й пояснюється, що Баткінс із переляку не знайшов рубильника і збився з напрямку. Але хто це був?
— Тут справді немає іншого входу?
— Немає, цей факт був Баткінсовою гордістю… До того ж надійшов лист. Хтось же мав його послати.
— Який лист? — зацікавлено спитав репортер.
Чарлз Гарднер мовчки простяг йому листа, одержаного сьогодні після обід.
Лейтенант Сем Меттісон тупо розмірковував. Його страх як лютило, що він сидить тут склавши руки, наче школяр, тимчасом як, можливо, в котрійсь із шухляд у цьому домі лежать заховані речі, що ними директор банку міг би зацікавитися більше, ніж самим шантажистом: віддрукована копірка, записи в щоденнику або ще щось па зразок цього. Було, знов же, ризиковано шукати їх тепер, бо хто-хто, а репортер мав гострі очі. А проте не виключено, що обшук приміщення наштовхнув би на якісь сліди невідомого, що міг бути водночас і шантажистом, і грабіжником.
Він підвівся, зважуючи, з яких дверей слід починати. Аж ураз йому впало в око, що двері не мають ні ручок, ні замків. Та коли Сем Меттісон, недовго думаючи, підійшов до одних, вони самі відчинилися і ковзнули в стіну.
За дверима виявилися чисто прибрані, затишні й комфортабельні житлові приміщення: кухня, спальня — з одним тільки ліжком, як зауважив лейтенант, — і вітальня. Саме в ній Гарднер зробив відкриття, від якого він здивовано звів брови.
На столику біля крісла-гойдалки лежав цілий стос дешевих кримінальних та бульварних романів, а віддалік, навпроти крісла, стояв телевізор. Це аж ніяк не пасувало до образу тієї людини, з якою був знайомий Гарднер. Це суперечило й геть усьому, що завжди говорив небіжчик про такі речі.
Його супутники не могли звернути уваги на цю обставину, бо не знали Баткінса так близько, як він. Лейтенант із репортером пішли далі, і Гарднер рушив за ними.
З вітальні
— Ходімо вже, — квапив лейтенант, — може, все це для вас і дуже цікаве, та в даний момент нам ідеться про інше.
Дальші двері, що відчинилися перед ними, вели до робочого кабінету, опорядженого з геометричною елегантністю. Тут усі лінії, поверхні та об’єми нагадували про математичні функції і до того ж не збивали з пантелику, а дещо пояснювали. Зрозуміла річ, що лише Чарлз Гарднер зміг усе правильно оцінити, проте й на його супутників кімната, здається, справила враження.
— Баткінс напевне не любив життя? — з ноткою вагання запитав репортер.
— Та ні, швидше — людей! — відповів Гарднер.
Лейтенант не брав участі в розмові. Він підійшов до письмового стола, поверхня якого мала форму обмеженого гіперболою ввігнутого двокутника, і дістав з шухляди якусь записку.
— Що це таке? — спитав він, подаючи папірець Гарднерові. Там стояло всього кілька літер:
Вчений довго дивився на літери. А тоді констатував:
— Не знаю. Це не формула і не абревіатура, принаймні з тих, що мені відомі. Шифр? Навряд. Він би замаскував його в чомусь практичному, але неважливому.
Гарднер сховав записку. Лейтенант хотів був заперечити, але передумав. Десь тут мають бути заховані папери, що завдають директорові банку стільки клопоту. Сейфа ніде немає; він би його побачив. Та й до чого він тут, коли цілий будинок — сейф. Якщо такі папери взагалі тут були… Він сів до письмового стола і мимохіть провів рукою по ребру стільниці. Праворуч і ліворуч від нього безгучно висунулися шухляди.
— Від цієї автоматики вже аж моторошно! — лайнувся він, сягнув рукою в одну з шухляд і спантеличено витяг звідти на стіл купу книжок того ж гатунку, що й у вітальні. — І все — заради оцього!
Тут, у цьому царстві техніки, навіть лейтенант відчув недоречність такої макулатури.
— А тут? — спитав він і вийняв книжки з іншої шухляди. — “Граматика”, словник, лексичні вправи… — Паперів, які він шукав, тут очевидно не було.
— Хай там як, а чоловік був чудернацький! — констатував репортер, але Гарднер, якому адресувалося це зауваження, навряд чи почув його. Він раптом пригадав одне зовсім абсурдне, дурне, запекле парі, що його запропонував йому колись небіжчик…
— Що таке, чого це ви так витріщилися на граматику? — запитав лейтенант. — Пригадали щось?