У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Звичайно, Джейн мала досить розуму, щоб не виказувати своїх почуттів; але своєю чарівністю і розумними словами вона скорила репортера, і той залюбки знехтував поки що практичну мету свого візиту. Вілкінс не поспішаючи пив запашну каву, хрумав печиво, а коли Чарлз відверто демонстративно глянув на ручний годинник, Джейн зауважила:
— Брак часу — це привілеіі тих, хто ще працює. Але, може, містер Вілкінс сам поспішає, а ми його тільки затримуємо своєю надокучливою старечою гостинністю?
Генрі Вілкінс запротестував:
— Репортерові не так часто щастить почувати себе по-домашньому. Отож таку хвилину треба використовувати щоразу, як тільки вона випадає! — пояснив він. — Тим більше, коли можна поєднати приємне з корисним.
— Радий чути, що наше товариство вам приємне, — незворушно зауважив Чарлз, — проте
— Чи знаєте ви вже щось докладніше про вашого таємничого дикуна? — запитав репортер.
Чарлз похитав головою, але Джейн нахилилася трохи вперед і, зіперши підборіддя на маленький кулачок, запитала:
— А що ви самі думаєте про всю цю історію? — Тоді скоса зиркнула на чоловіка і звела брови, наче кажучи: уважай!
Репортер відкинувся на спинку стільця.
— Що я можу вам сказати? Саме те, що я не знаю, що мені думати, робить цей випадок цікавим для мене. В таких ситуаціях я здебільшого знаю щось дуже скоро. Це звучить, певне, як похвальба, але, на жаль, це правда.
— Чому на жаль? — перепитала Джейн.
— Бо це найцікавіша частина роботи, — відповів Вілкінс. — Те, що відбувається після цього, — пошуки фактів та опрацювання їх, — досить обтяжлива її частина. Так ось, що я про це думаю? Я волію називати факти: хтось вимкнув струм саме тоді, коли Баткінс відчинив двері. Докази: відчинені двері, вимкнене світло і автоматичний дверний механізм, що починає діяти ту ж мить, як тільки струм знов увімкнено. По-друге: хтось після того, як повернувся Баткінс, вийшов з будинку. Докази — цифри на лічильнику фотоелемента. А тепер я спробую уявити собі, чому той хтось так зробив. Перше припущення: в нього взагалі не було ніякої мети. Це означає, що він просто бавився то тут то там і ненароком смикнув униз рубильник у ту мить, коли Баткінс переступив поріг. Це, певне, та версія, що дасть поліції підстави припинити справу. Та я вважаю її нереальною.
Він запитливо глянув на подружжя Гарднерів і, зауваживши в їхніх очах зацікавлення, повів далі:
— Людина, яка приблизно уявляє собі призначення фізичної лабораторії, тобто нормальна людина, може, й порозважалася б із якимись приладами, а проте рубильника не вимикала б. Якщо вона ненормальна — зробімо таке безглузде припущення, що випливає з парі, про яке ви тоді згадували, і припустімо, що йшлося про дикуна чи про когось подібного, — то така людина знайшла б у будинку тисячу предметів, що як іграшки зацікавили б її куди більше. Хоч так, хоч так, а все промовляє за це.
Джейн підбадьорливо кивнула йому:
— Далі, юначе, далі. Нам дуже цікаво послухати цілком неупереджену думку. Бо самі ми навряд чи зможемо позбутися того, що знаємо, — відомих нам обставин, а передусім — характеру Баткінса.
— Отже, припустімо, що хтось мав на меті повернути рубильник донизу саме в ту мить. Що це за мета? Найбезневинніша з них — він просто хотів подражнити чи злякати професора. Але в такому разі він принаймні ввімкнув би струм знову і подивився, що сталося, коли Баткінс увійшов і впав. Ця версія ні до чого нас не приведе. Припустімо тоді, що він хотів зробити те, що й зробив, — утекти з дому. Та він міг би досягти цього простіше, навіть усупереч професоровій волі. Баткінс був немічний і не мав зброї. Наш Хтось мав би всього лишень зачекати під дверима, відштовхнути професора і втекти. Отже, ця версія так само недолуга. Хоч як крути, а вся ця справа залишається таємничою. Знаєте ви ще щось? — запитав репортер.
— Знаємо, — мовила Джейн, — але не про цю справу: ми знаємо, що ви та людина, яка нам потрібна. Ми почуваємо себе певною мірою зобов’язаними з’ясувати обставини, за яких помер містер Баткінс, і так само вважаємо, що поліція не дуже докладатиме до цього сил. Але ми обоє вже старі і здатні хіба що розмірковувати про факти. Хочете діяти разом з нами? Ми саме збиралися піти до тієї фортеці, коли ви завітали до нас. “Фортецею” ми називаємо Баткінсів будинок. Погоджуйтесь!
Генрі Вілкінс уже почував себе в цьому домі так, що від радощів підскочив у кріслі, наче дитина.
— Це більше, ніж я сподівався!
— Ну, то ходімо! — рішуче мовила Джейн.
Сем Меттісон тарабанив пальцями по письмовому столу марш. Чи не краще йому доповісти, що справу Баткінса закінчено, й передати її прокуророві? Не лишалось ніяких сумнівів, усе було зрозуміло, беззаперечно доведено
Сем Меттісон ще не дійшов остаточного рішення, коли в кімнату влетів сержант.
— Ми знайшли його! — гукнув він.
— Ну, ну, ну, — пробурчав лейтенант.
— Цілком можливо, що знайшли, — уточнив сержант уже не так голосно й уже стримано повів далі: — В наших міських нетрях з’явилися нові суб’єкти. Я був з приводу бійки в “Муншайн-барі”, і там мені трапився один патякало, що розповів чимало цікавого.
Сем Меттісон став уважнішим. “Патякало” жаргоном полісменів — це щось на зразок маклера, посередника між поліцією і злочинним світом. Він торгує інформацією, і, хоча це й небезпечно, та коли він точно знає, про що, зважаючи на обставини, можна казати, а про що краще помовчати — його бізнес заради обопільної вигоди терплять і та, і та сторони. А якщо сказати точніше — всі сторони, бо він торгує інформацією не тільки між поліцією і злочинцями, а й між різними угрупованнями злочинного світу. Це вигода вільного ринку; коли десь у когось виникає якась потреба, швидко знаходиться хтось такий, хто відкриває відповідну торгівлю — аби лиш був досить платоспроможний попит.
— Ну, тоді починай! — сказав лейтенант.
Сержант сів на край свого письмового стола і, погойдуючи ногами, почав:
— Серед них з’явився новий чоловік, і ніхто не знає, хто він і звідки. Вони називають його Непримітним. Якогось дня він з’явився там, але ніхто не знає точно, коли саме, а проте не набагато більше як два тижні тому. Він ні з ким не розмовляє й ухиляється від будь-якого контакту. Він завжди приходить після обід, випиває дві—три віскі з содовою й іде собі. Чорнява Дженні пробувала вмоститися біля нього, але він, давши їй долар, чемно пояснив, що він, мовляв, іншої породи. Але це теж була неправда. Саме через це вони вперше звернули увагу на Непримітного. Спочатку вони думали, що він з Чікаго і прибув сюди, втікаючи від якоїсь халепи, — таке часто трапляється. Та одного дня з’явилися двоє хлопців із Чікаго, що шукали когось. Вони подивились на Непримітного і сказали: “Це не він”.
— Він ніколи досі не попадався на чомусь? — запитав лейтенант.
— Ні, він, здається, має шосте чуття: тільки-но в барі зчиняється бійка, він зразу щезає. А звичайно він дотримується свого часу з точністю до хвилини.
— Якісь прикмети? Зовнішність?
— Ні, сказано ж — Непримітний. Та ми можемо подивитися на нього. Той патякало згоден показати його нам.
— Коли?
Сержант глянув на годинник:
— Саме пора йти!
— Ну, то ходімо! — вирішив лейтенант.
“Муншайн-бар” містився в не надто розкішному та цілком пристойному кварталі поміж старих прибуткових будинків дешевшого й дорожчого гатунку. Щоправда, неподалік від нього починалися міські нетрі. Публіка, що відвідувала бар, складалася переважно із службовців і дрібних бізнесменів. Це було ідеальне прикриття для босів злочинного світу, що укладали тут свої ґешефти. їм нічого було непокоїтися, що хтось із відвідувачів бару викаже їхні таємниці, навіть коли ненароком почує щось із їхніх розмов. Під час гучних суперечок публіка теж майже завжди була в безпеці, бо вміла поводитися розважливо і при нагоді відразу щезала, а боси зі свого боку теж були зацікавлені, щоб не створити вигідному закладові надто поганої слави. Поліції про все було відомо, проте цілком можливо й таке, що мешканці навколишніх будинків навіть гадки не мали про таку функцію їхнього бару. Заклад був солідний і затишний, без зайвої вишуканості, отож сюди можна було приходити у звичайному щоденному вбранні. Бармен, певна річ, знав Сема Меттісона й Неда Пінкертона і кивнув їм, вітаючись, та решта клієнтів навряд чи звернули на них увагу. Поки що тут нікого з завсідників не було.