У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Усе це відбувається, мабуть, через те, що автор за своєю життєвою позицією і походженням не належить ані до кляси «друзів», ні до кляси «ворогів» народу, натомість — до кляси його господарів. Причому не самозваних чи підробних, а справжніх, автентичних і єдино можливих за кастовим розподілом світу речей і понять. Тому розводитись про свою любов чи лояльність до народу йому абсолютно непотрібно. Наразі це виглядало б так само дурнувато, як звіряння в любові й ненависти до самого себе. Адже цей народ — його, того самого «кабінетного вченого», який наразі наражається на небезпеку бути обвинуваченим у черговій фобії.
Але про жадну «фобію» при цьому не ходить. Просто існує нормальне
Обкладинка журналу «Искусство в массы». 1930 рік
Отож мова наразі лишень про якийсь десяток людей, у чиїх паперах можна надибати незрозумілі імена, та про декілька десятків мільйонів людей, для яких ці імена завжди були підозрілими, а зовсім не про якусь там «фобію». Таке розмежування за всі часи існувало у нашому суспільстві, нагадуючи про споконвічну різницю між літом і зимою, темрявою і світлом, Шопеном і балалайкою.
Кого хвилював Хвильовий
Завтра ми їх обожнимо. Перетворимо в ікони, картини. Сьогодні ми бачим їх. Завтра ми будем любити їхній образ, колір очей, вираз обличчя… Чую здалеку: Без передмови! По суті! Гаразд.
Будучи, на відміну від якої-небудь Христі Алчевської, чи то з роду конторських службовців (по матері), чи з куркульської родини, а чи сином чиновника Фітільова, котрий звабив гувернантку, кинувши покриткою, М. Хвильовий довгий час не міг виборсатись з образу неприкаяного байстрюка у своїх оповіданнях. Озлоблена «неприкаяність» згодом взяла гору, тож навчаючись після сільської школи в Охтирській гімназії, він був вигнаний звідти за «бунтарські» розмови з 4-ої кляси, атестат зрілости отримавши заочно. По тому, наче кумир Ґорький, подався у мандри, себто на Донбас, де працював чорноробом. «З Дружківки я рушив на південь, до моря, „босяцькими етапами“’, — значив М. Хвильовий про цей час. — Ідейну сутність цього періоду мого життя я можу характеризувати, як швидкий занепад до інтуїтивного анархізму». Воно й не дивно, якщо згадати, що під ту пору на Донбасі вирувало криміногенне життя-буття, а самого Хвильового, за його словами, завжди «тягнуло до босяцької вольниці». Будучи мобілізованим на фронт у 1915-му році, зійшовся з пітерськими більшовиками, вступив до ради солдатських депутатів, але, звичайно ж, до українських самостійників не пристав. Через семітську зовнішність мав численні проблеми на тодішніх патріотичних мітингах.
До речі, до більш-менш організованого загону приятеля-боротьбиста Андрія Заливчого
Змагаючи з військами УНР та Денікіним, згуртував сільський большевицький загін, який боровся проти петлюрівців. Але попався Петлюрі в руки і ледве втік з-під розстрілу. У боротьбі проти військ УНР та Денікіна нещасливий Фітільов, уже вирісши на політробітника, знову потрапив в буцегарню, але наразі чекістську, оскільки втік разом із штабом з поля бою. Врятувала його під ту пору секретарка комосередку, та сама « товариш Жучок», що згодом витворилась на героїню оповідання М. Хвильового. Їздив в обозі війська, будучи відряджений до політвідділу Південного фронту, писав аґітаційні листівки, на вранґелівському фронті працював у редакції армійської газети.
На початку 1919-го року чекіст Фітільов надрукував свій перший віршик, вступив до партії більшовиків, був відряджений з фронту до Харкова, де 1922-го року, за розпорядженням ЦК, демобілізувався. До речі, року 1921-го в журналі «Шляхи мистецтва» з’явилася перша добірка віршів Фітільова. Відтак він потрапив на фронт клясової боротьби, працюючи у редакційному відділі Головполітпросвіти, в якому керував народною освітою Богодухівщини. По тому, аби мати право називатися «пролетарським» письменником, пішов працювати на завод простим робітником.
Відколи декрет від 31-го серпня 1920-го року закріпив право Раднаркому УРСР наглядати за письменниками, були, як знати, засновані партійні літературні угруповання на кшталт робітничого «Гарту», селянського «Плугу» і неоковирно-футуристичного «Комкосмосу». На початку 1923-го року постав журнал «Червоний шлях», куди за протекцією заввідділу видавничого сектора ЦК Раїси Азарх — бойової соратниці М. Фітільова й дружини комдива В. Примакова — був улаштований наш герой. Так в українській радянській літературі з’явився письменник М. Хвильовий.
У згадані часи письменникам було важко. Це пізніше їм, як поголовним співробітникам ідеологічного відділу НКВД, виплачували величезні гонорари, дозволяючи почуватися «новими панами» з відповідним стилем життя, а спочатку влада лише приглядалась до їхньої льояльности щодо режиму. Словом, з грошима іноді бувало сутужно, але виручала «письменницька» кмітливість, а також давні «революційні» (або любовні) зв’язки з начальством. « Я влюблен в Генриетту Давыдовну, / А она в меня, кажется, нет — / Ею Шварцу квитанция выдана, / Мне ж квитанции, кажется, нет», — сумно жартував поет-оберіут Н. Олєйніков. Натомість у жартах М. Хвильового у «Вступній новелі» було більше історико-біографічного гарту:
« Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа режєт, мама клєіт“). У кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної путі“, кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:
— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.
— Під рубрикою „Історичні подїі“? — питаю я.