У задзеркаллі 1910—1930-их років

Бондар-Терещенко Ігор

Хвилювання без романтики

Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремно силкувалися розв’язати цілий ряд його попередників і сучасників.

Д. Донцов

Про неї я якось сказав Хвильовому:

— Non te peto, piscem peto — guid me fugis, Galle?

— Що це значить, Аркаша?

— От тобі й на! А ще й «Камо грядеши» написали — і не знаєте.

А. Любченко

…Іноді варто буває озирнутися на ще не перейдений «червоний» шлях нашого письменства, надто ж на той його відтинок, коли загарбницькі пляни Москви ще вільно, хоч і опосередковано, висвітлювалося по всіх «українських» друкованих речниках у вигляді численних «плятформ» та «наших універсалів». Революційна психологія

нового хама (а невдовзі й нового пана) неминуче породжувала натоді ще цілком природній відрух аж надто безоглядного ставлення до колишніх ворогів, аби приховувати від них безумні проекти побудови Нового Майбуття. Тому-то з високостей свого пролетарського «я», що безумовно мало «революційне» минуле, тодішні будівничі Загірньої комуни ще не зважали на «буржуазну» творчість т. зв. «попутників», дозволяючи на з’яву численних «білоґвардійських» спогадів у тодішньому друкованому потоці красного письменства. На противагу цьому вони ставили бойовий епос «червоного» партизанства, що подавав романтику махновщини з позицій ортодоксального більшовізму. Цілком чудовим взірцем такого письма залишається новеля «Я (Романтика)» М. Хвильового, в якій автор підносить « чорний трибунал комуни», славлячи людей « з холодним розумом і каменем замість серця».

Згодом, відповідно до завершення будівництва знаного в Харкові письменницького Будинку «Слово», що місця в його панському солярії, на останньому поверсі будови, могло на всіх не стати, на думку пролетарським мистцям, нарешті, приходить те, що така творчість любого усіма Миколи Хвильового, « здібного недоучки з романтичним складом натури є нічим іншим, як тільки злою карикатурою на події нашої недалекої минувшини, яку використовують наші вороги». « Оповідання „Я“ — величезна психологічна помилка, не кажучи вже про його велику суспільну шкідливість», — писав В. Юринець у журналі «Червоний шлях» 1927-го року.

Відтак, через п’ять років по тому, себто по скасуванню ВАПЛІТЕ, закриттю «Літературного ярмарку» і завершенню т. зв. «літературної дискусії», себто на початку лиховісного десятиліття після «великого перелому», року 1932-го М. Хвильовий знову дозволяє собі друк «назадницького» оповідання назвою «Подяка приватного лікаря», де згадує своє недалеке чекістське минуле.

Те, що новеля «Я (Романтика)» — безперечно, автобіографічна річ, сумніву не улягає. Тему цього прокомуністичного твору М. Хвильового дослідник його життя й творчости О. Гай пов’язував з тим, що довелося пережити Хвильовому (натоді ще Фітільову-чекісту) в 1919-му році, коли під час наступу денікінців була утворена більшовицька «рада п’ятьох». При тому біограф зазначає, що хоч матері своєї Хвильовий насправді не вбивав (як це відбувається з героєм новелі), але під час революції таки вбив якогось нещасного в імя «великої ідеї», про що пізніше натякав у біографічних «Вальдшнепах». Цей випадок (як колись, у часи громадянської війни, alter ego М. Хвильового в романі, а саме Дмитрій Карамазов, розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря), інший дослідник, колишній «гартівець» В. Чапленко згадує у зв’язку із цілком реальним зізнанням Хвильового 1922-го року, зробленим у статті, що з’явилася на сторінках журналу «Арка». « Не маючи змоги ні добути це видання, ні згадати навіть її заголовка, я, проте, добре пам'ятаю, — значить В. Чапленко, — що Хвильовий, полемізуючи з Коряком і протиставляючи йому свої „заслуги“ (якби, мовляв, він, Коряк, мав таку біографію!), згадує, як він (Хвильовий) власноручно застрелив на вулиці Полтави (а може, й не Полтави — не пригадую виразно) фельдшера-петлюрівця».

…Час, як бачимо, увиразнює риси хоч би й тайних « пуделів Революції», що на певному перехресті Нашої Доби на них чатує Залізна Вовчиця, про яку писав Юрій Липа. Отож за її несхибною волею час від часу до нас вертає пам'ять про тих горопашних романтиків «вітаїзму», що не зуміли оборонити свою ідею, власноруч вкоротивши власне життя. Гірке відчуття тієї пам'яти спонукає до відтворення історичної правди, звідки вже стає знати, чому жадного разу під ту пору не заарештований колишній ворохобник-чекіст Хвильовий міг дозволяти собі загравати з владою аж до власного ганебного кінця.

Харків. Вулиця 1-го Травня. 1930-ті роки

Революційні «заслуги» М. Хвильового згадана влада приховувала довгенько, тож, наприклад, його «крамольне» оповідання «Подяка приватного лікаря», написане в Чернігові 1932-го року, не увійшло до жадного з пізніше перевиданих збірників прози і навіть до найповнішого двотомника творів Хвильового, вже за новітніх часів упорядкованого М. Жулинським та П. Майданченком. Тому наразі згадати про нестримний гін Історії, себто про безвідкличну

рішучість Залізної Вовчиці. Либонь, підпертий її невблаганним поглядом, нині вже знаний хемік Б. Бугаєвський, син М. Пілінської, приніс був на початку 1990-их до Харківського літературного музею вищезгаданий журнальчик «Арку», з відсутности якого допіру бідкався В. Чапленко. Тоді ж співробітник тієї установи випорпав «Подяку приватного лікаря» з купи книжкового мотлоху в місцевій книгозбірні. Нарешті, вперше від часу написання у 1932-му році, згадане оповідання видрукував харківський журнал «Український Засів» у 1994-му році. Звідки усе стало на очі: застрелений «фельдшер-петлюрівець» витворився на «лікаря-гетьманця», Суми виразно посіли місце Полтави, а сам Хвильовий здобув реальну вдачу чекіста Фітільова. « До речі, прізвище приватного лікаря, застреленого мною влітку дев’ятсот дев’ятнадцятого року в одній із сумських лябораторій — Слинько, — довідуємось з оповідання М. Хвильового. — Ім’я його Іван, по-батькові — Степанович. Жив він у повітовому городі Богодухові. Жив він на Радянській вулиці, будинок № 42. Вулиця звалась Радянською до гетьманщини, як вона тепер зветься — не знаю».

Українські коні футуризму

Думки, давно обмислені мовознавцями, психологами та словесниками у затишку кабінетів, були подібні до інфекції в запаяних колбочках. Коли футуристи зрозуміли мову, як мовотворчість, і в слові відчули вони енерґію життя, то, сп’янівши від знову віднайденого дарунку, вони заголосили, замурмотали, заспівали.

П. Флоренський

Давно відомо, що коли дещо з тієї реальности, всередині якої у певний час знаходиться, отримує ім’я, образ і назву, воно віддаляється від нас — і ми від нього звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Чи надається така методика споглядання до історії українського футуризму?

Михайль Семенко

Наразі твердження про те, що «здалеку видніше», видається помилковим. Видніше — тільки у загальних рисах, в яких у відповідних книжках про футуризм вам коротко розкажуть М. Сулима і Г. Черниш. Індивідуальні подробиці стираються, меншають і стають невловними. Їх вільніше надибати скоріше у безпристрасного А. Крусанова в його «Російському аванґарді» суто хронікального кшталту, а в Україні допіру не випадало. По-свій намагався виправити наські « перегини на місцях» американський дослідник О. Ільницький у власній монографії «Український футуризм (1914—1930)». « З цієї праці навмисно усунено порівняльні екскурси, — одразу визначається він, — з тих міркувань, що спочатку варто пізнати явище, аби належно приміряти його до інших». Словом, застарілою «діялектикою» тут не пахне. Новочасною «семіотикою», до речі, також. Натомість маємо патріотичну зміну оптики, яка сприяє дослідницькій короткозорості. Це коли повсякденне життя в літературі складається не в біографію, але в автобіографічний міт.

Адже які, спитаймося, опорні символічні смисли, що їх варто було б актуалізувати для нинішнього читача — аби дати уявлення про структурно-семіотичну природу радянського письменства — існували в українському футуризмі?

Аналізуючи розхристаність розглядуваного «революційного» дискурсу, в якому М. Семенко, як значив тогочасний критик, «організує цілу „футуристичну банду“ з колишнього символіста Слісаренка, мрійного Миколи Терещенка, молоденького і задерикуватого Шкурупія, „нервово-розпатланого“ Шпола й кого там іще», навіть не варто влаштовувати постструктуралістський бенкет і роздивлятися на кашу в мисці і голові сусіди, чого так остерігається О. Ільницький. Мовляв, укрфутуризм виводять з русмату, польської офензиви й румунської сиґуранци проклятої. Виявляється, тому сприяли наші «бандити» з українських футуропрерій! « Ознаки національного в мистецтві — ознаки його примітивности», — вигукував бойовий клич голоштанних каманчів їхній ватажок М. Семенко, джиґітуючи на конику маніфестативного фіґлярства і навсібіч вимахуючи маяковським томаґавком запозичених ідей. Міг би когось і зачепити по кумполу!

Український футуризм взагалі — небезпечний оксюморон. Насамперед для «зачепленої» літнауки. Адже наразі ми маємо справу не з семантичним наповненням виразу («футуризм»), а з його безтілесною аурою («український»), яка лише надає йому особливого, екзотичного мерехтіння. Український? Футуризм? « Ніхто не заперечить, що ми кормимося літературою Москви», — значив В. Поліщук у 1920-му. Втім, не можна ж було в один віз впрягати « коня і трепетную лань — Маяковського і Сєвєряніна», — докоряв Ю. Меженко укр-футуристам ще в 1919-му. Мовляв, беручись за наслідування добрих зразків, ми не помічаємо, як нам бракує традиції.