Убити пересмішника...
Шрифт:
— Хотів би я побачити, який він,— мовив Діл.
Джем описав Страхолюда досить точно: зріст, судячи по слідах,— десь близько шести з половиною футів; їсть сирих білок і котів, як пощастить спіймати,— ось чому його руки завжди в крові: хто їсть тварин сирими, той ніколи не змиває з рук кров. Через усе обличчя у нього довгий нерівний шрам, зуби жовті, гнилі; банькатий і слинявий.
— Давайте якось виманимо його надвір,— запропонував Діл.— Я хочу подивитися на нього.
— Якщо тобі набридло життя, то підійди
Наш перший наліт відбувся, коли Діл і Джем побилися об заклад — книга «Сірий привид» проти двох випусків «Тома Свіфта»,— що Джем наважиться поткнутися до воріт Редлі. Ніколи ще такого не було, щоб Джем, наважившись, одступав.
Джем думав три дні. Певно, честь йому була дорожча за життя, бо Діл дойняв його дуже легко.
— Ти злякався,— сказав Діл першого дня.
— Зовсім не злякався. Просто незручно,— відповів Джем.
Наступного дня Діл сказав:
— Ти боїшся навіть однією ногою ступити до нього на подвір'я.
Джем заперечив, адже він щоразу, йдучи до школи, проходить повз будинок Редлі.
— Ти не проходиш, а пробігаєш,— сказала я.
Діл доконав Джема на третій день, коли сказав, що в Мерідіані люди не такі боягузи, як у Мейкомбі, що він ніколи не бачив таких легкодухих людей, як у Мейкомбі.
Цього для Джема було досить: він рішуче попрямував до рогу вулиці, зупинився і, обіпершись на ліхтарний стовп, втупився в хвіртку, що гойдалася на саморобних завісах, ніби от-от мала зірватися.
— Сподіваюся, ти розумієш, Діле Гарріс, що нам усім тут каюк,— мовив Джем, коли ми підійшли до нього.— Якщо він видряпає вам очі, я не буду винен. Май на увазі, все це затіяв ти.
— А ти все-таки боягуз,— лагідно промимрив Діл.
Джемові хотілося, щоб Діл затямив раз і назавжди, що він нічого не боїться.
— Я просто не можу придумати, як його виманити, щоб він нас не спіймав. Крім того, не забувай, що у мене є молодша сестричка.
Коли він це сказав, я зрозуміла: він боїться. Одного разу я загадала йому стрибнути з даху будинку, і тоді він теж згадав, що в нього є маленька сестричка. «Що станеться з тобою, якщо я розіб'юся?» — запитав. Потім стрибнув, щасливо приземлився і забув про свою відповідальність за сестричку, аж поки не опинився біля воріт Редлі.
— То що — назад? — промовив Діл.— Коли так, тоді...
— Діл, усе це треба обмізкувати,— сказав Джем.— Дай хвилинку подумати... це все одно, що примусити черепаху висунути голову...
— А як це зробити? — запитав Діл.
— Припекти її сірником знизу.
Я погрозила, що скажу Аттікусу, якщо Джем підпалить будинок Редлі.
Діл зауважив, що припікати черепаху сірником — мерзота.
— Ніяка не мерзота — треба ж якось її примусити, це ж не те, що кинути її у вогонь,— пробурчав Джем.
— Звідки ти знаєш, що їй не боляче від сірника?
— Дурний,
— А ти що, був коли-небудь черепахою?
— Ну, це ти вже занадто. Дай мені подумати хвилинку... може, спробувати камінцями...
Джем стояв замислено так довго, що Діл вирішив трохи поступитися.
— Гаразд, я не казатиму, що ти злякався, ти тільки підійди до будинку, торкнися стіни рукою — і «Сірий привид» твій.
Джем повеселішав.
— Тільки торкнутись — і все?
Діл кивнув головою.
— Це точно? Бо коли я повернуся, ти скажеш, ніби щось було не так.
— Ні, це точно! — запевнив Діл.— Побачивши тебе у і він, певно, вискочить, тоді я і Всевидько накинемось на нього, повалимо і скажемо, що не збираємося його кривдити.
Ми перейшли вулицю, що вела повз будинок Редлі, і зупинилися біля воріт.
— Ну, йди,— озвався Діл.— Ми з Всевидьком будемо тут.
— Іду,— відповів Джем.— Не підганяй мене.
Він пройшов до кінця паркану, повернув назад і, ніби зважуючи, як краще здійснити операцію, нахмурився і почухав потилицю.
Я фиркнула.
Джем рвучко розчинив ворота, кинувся до будинку, ляснув долонею по стіні і чимдуж побіг назад повз нас, навіть не озирнувся, щоб побачити, чим скінчилася його вилазка. Ми з Ділом летіли слідом за ним. Без пригод добігли до веранди і, захекавшись, насилу зводячи дух, оглянулися.
Старий будинок стояв як і раніше — похмурий, сумовитий, проте нам здалося, що штора на одному вікні поворухнулась. Легенький, ледь помітний рух — і знову будинок завмер.
РОЗДІЛ II
На початку вересня Діл поїхав назад до Мерідіана. Ми провели його до автобуса, що відходив о п'ятій годині. Я страшенно сумувала, а потім згадала, що за тиждень мені йти до школи. Нічого в житті не ждала так нетерпляче. Годинами, бувало, просиджувала взимку в хатці на платані, дивилася на шкільне подвір'я, стежила за учнями в бінокль, який мені дав Джем, вивчала їхні ігри і не спускала очей з червоної куртки Джема, коли хлопці грали в піжмурки, потайки ділила їхні радощі і невдачі. Як мені хотілося бути разом з ними!
В перший день занять Джем зглянувся і відвів мене до школи — звичайно це роблять батьки, але Аттікус сказав, що Джем охоче покаже мені мій клас. Певно, без винагороди тут не обійшлося, бо коли ми підтюпцем обминали подвір'я Редлі, я почула незвичайний звук — дзенькіт монет у кишені Джема. Біля школи ми стишили ходу, Джем докладно пояснив мені, що в школі я не повинна турбувати його: щоб не чіплялась і не просила виконати що-небудь з «Тарзана і людини-мурашки», не натякала недоречно про його особисте життя і не бігала за ним назирці під час перерви. Моє місце в першому класі, місце Джема — в п'ятому. Словом, я не повинна біля нього вештатися.