Убити пересмішника...
Шрифт:
Я могла багато що сказати їй у відповідь: Келпурнія теж жінка — це раз, мине ще немало років, перш ніж я почну поглядати на хлопців — це друге, а вбранням я взагалі ніколи не захоплюватимусь... Але я промовчала.
— А як дядечко Джімі? — спитав Джем.— Він теж приїде?
— Ні, він залишився на «Пристані». Доглядатиме господарство.
— А ви не будете сумувати без нього? — спитала я і тільки тоді зрозуміла, наскільки нетактовне було моє запитання. Чи є дядечко Джімі, чи його нема — все одно від нього ніколи слова не почуєш.
Тітонька Олександра не звернула на моє запитання ніякісінької уваги.
Більше я нічого не могла придумати, що сказати їй. Відверто кажучи, я ніколи не знала, про що з нею говорити. Я сиділа, пригадуючи нудні попередні розмови: «Як справи,
З усього було видно, що тітка вважала мене дурненькою, а одного разу я чула, як вона казала Аттікусу, що я нетямка.
За цим щось крилось, але розпитувати тітку не хотіла: в неділю у тітки Олександри завжди поганий настрій. І виною цьому, певно, був корсет. Тітка була не повна, проте вельми поважна особа, вона затягувала корсет так, що бюст ставав надміру високий, талія тоненька, а ззаду надто пишно. Дивишся на таку фігуру і думаєш, чи це, бува, не пісочний годинник. З якого боку не глянь — аж моторошно.
Решту дня заполонив легенький смуток,— так трапляється завжди, коли приїздять родичі,— але це почуття розвіялося, тільки-но ми зачули, що до будинку під’їхав автомобіль. З Монтгомері повернувся Аттікус. Джем, забувши про свою поважність, разом зі мною вибіг зустрічати батька. Він вихопив у Аттікуса портфель і чемодан, а я повисла батькові на шиї. Він ще не встиг мене поцілувати, як я уже його питала:
— А книжку ти мені привіз? А знаєш, що до нас тітка приїхала?
Аттікус сказав, що книжку привіз і про приїзд тітки знав теж.
— Ти рада, що вона приїхала і житиме з нами?
Я сказала — дуже рада, хоч це була неправда. Іноді доводиться говорити неправду, особливо тоді, коли все одно нічого не зміниш.
— Ми вирішили, що настав час, коли вам, діти, необхідно... розумієш, Всевидько, річ у тому,— сказав Аттікус,— що тітка робить мені і вам теж велику послугу. Я не можу бути весь час дома, а цього літа нам доведеться скрутно.
— Так,— погодилась я.
Але з його слів нічого не зрозуміла. Мені здалося, що приїзд тітки Олександри — це ініціатива не стільки Аттікуса, скільки самої тітки. Від неї нерідко можна почути: «Так краще для сім’ї»; певно, тому вона і приїхала до нас.
Мейкомб зустрів нашу тітку Олександру привітно. Міс Моді Аткінсон спекла свій улюблений торт — у ньому було стільки наливки, що в мене все попливло перед очима. Міс Стефані Крофорд навідувалася в гості і довгенько засиджувалася, хитала головою і приказувала «гм-гм». Міс Рейчел, що жила поруч, запрошувала тітку у післяобідній час випити чашечку кави, і навіть містер Натан Редлі якось зайшов у двір, щоб засвідчити їй своє шанування.
Коли тітка Олександра остаточно влаштувалась і наше життя ввійшло у звичне річище, у нас склалося враження, що вона прожила тут цілий рік. Репутацію бездоганної господині здобула вона своїм частуванням на зборах місіонерського товариства (тітка не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, які мали підтримати сили і дух членів товариства під час довгих промов); її обрали членом мейкомбського жіночого клубу, більше того — його секретарем. Тітка стала своєю людиною у вищих колах округу, жодна більш-менш важлива подія не відбувалася без неї; люди, такі як вона, трапляються рідко: витончені манери, яких навчають хіба що у спеціальних пансіонах, авторитет у питаннях моралі; вона вміла майстерно говорити наздогад, а щодо пліток і пересудів — не знала собі рівних. Коли тітка Олександра навчалася в школі, в жодному підручнику не торкалися внутрішніх сумнівів, тож не дивно, що вона про це не мала ніякісінького уявлення. Не знала також, що таке нудьга, і не пропускала випадку, аби виконати високі повноваження: наводила лад, радила, застерігала, попереджала.
При нагоді тітка ніколи не забувала докинути слівце про гріхи іншого роду-племені, щоб піднести рід Фінчів. Такі намагання родички більше смішили Джема, ніж сердили:
— Нашій тітоньці слід висловлюватися трохи обережніше, майже кожному в Мейкомбі
Коли покінчив з собою молодий Сем Мерівезер, тітка Олександра твердила: у них на роду написана схильність до самогубства. Або засміялася шістнадцятирічна дівчина в церковному хорі — наша тітка відразу знайшла що сказати:
— В роду Пенфілдів усі жінки легковажні, ось вам і доказ.
Не було, здається, в Мейкомбі сім’ї, не позначеної якимсь пороком: як не алкоголік, то картяр, як не скупий, то чудний.
Одного разу, коли тітка запевняла нас, що звичка міс Стефані Крофорд втручатися в чужі справи — схильність спадкова, Аттікус зауважив:
— Сестро, а ти ніколи не замислювалася, що ми, власне, перше покоління роду Фінчів, у якому немає шлюбів між двоюрідними братами і сестрами? Отже, ти, мабуть, скажеш, що у Фінчів схильність до кровозмішення?
Тітка сказала, що ні, але саме в цьому причина того, що в нашому роду у всіх маленькі руки й ноги.
Я ніяк не могла збагнути, чого мою тітку так непокоїть спадковість. У мене було своє уявлення про те, що таке благородні люди: це люди, які повністю віддають свій розум і здібності, щоб усім було добре. Тітка Олександра думала інакше, хоч відкрито про це і не говорила: благородніша сім’я та, яка довше живе на одному місці.
— Тоді виходить, що Юели благородні люди,— сказав Джем.
Барріс Юел і його брати належали до третього покоління Юелів, жили на клаптику землі за міським звалищем і існували завдяки доброчинності жителів округу.
І все-таки в тому, що казала тітка Олександра, була якась частка правди. Мейкомб — старовинне місто. Розташоване за двадцять миль на схід од «Пристані Фінча»,— надто далеко від річки для такого старого міста. А втім, воно стояло б на березі, якби не підступні хитрощі чоловіка на прізвище Сінкфілд. Чоловік цей з давніх-давен мав на перехресті двох доріг заїзд. Це був єдиний заїжджий двір в усьому округу. Його господар не був патріотом, однаково догоджав індіанцям і білим поселенцям, продавав патрони і тим і другим, аби мати зиск. Сінкфілд ніколи не задумувався, на чиїй землі стоїть його двір — на території штату Алабама чи племені Струмка. Справи йшли блискуче, і це його не цікавило. Та ось для наведення належного порядку в щойно утвореному округу губернатор Вільям Біб надіслав сюди групу землемірів, щоб визначити, де центр округу і де мають бути місцеві органи влади. Землеміри зупинились у Сінкфілда, від них він дізнався, що заїзд його стоїть на території округу Мейкомб. Вони вказали йому, де саме буде адміністративний центр округу. Якби Сінкфілд не наважився на відчайдушний вчинок, аби лишитися на теплому місці, стояв би наш Мейкомб десь посередині Уїнстонових боліт, у місцях глухих і непривабливих. Однак цього не трапилося. Віссю, навколо якої розростався Мейкомб, став заїжджий двір Сінкфілда, бо кмітливий господар напоїв одного вечора своїх постояльців так, що перед їхніми очима все на світі переплуталося, він умовив їх витягти карти і плани, а потім землеміри в одному місці урізали, а в другому трошки доточили і зрештою пересунули центр округу туди, куди вигідно було господареві заїзду. На другий день землеміри поїхали, маючи при собі карти та п’ять кварт наливки в саквах — по дві кожному і одна губернаторові. Мейкомб було засновано як адміністративний центр, і тому він був охайніший, ніж більшість міст такого масштабу в штаті Алабама. З самого початку будівлі споруджували добротні, вулиці прокладали широкі; гордістю міста був будинок суду. В Мейкомбі було порівняно багато спеціалістів; сюди приїздили мешканці округу в різних справах: вирвати зуб, полагодити екіпаж, звернутися до лікаря, щоб послухав хворе серце, покласти гроші в банк, очистити душу від гріхів, показати мулів ветеринару. Чи розумно вчинив колись Сінкфілд — це питання лишається відкритим. З його вини молоде місто опинилося надто далеко від єдиного в той час громадського виду транспорту — річкових суден. Жителеві північної частини округу, аби щось купити, доводилося два дні добиратися до Мейкомба. Ось чому місто за сто років не виросло, а так і лишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій та густих лісів.