Убити пересмішника...

Ли Харпер

Я смикнула Джема за рукав.

Він подивився спочатку на мене, потім на ліжко. Голова повернулася до нас.

— Місіс Дюбоз, як ви себе почуваєте? — спитав Джем.

Вона не чула.

Раптом задзвонив будильник, ми принишкли від страху. За хвилину, все ще приголомшені, ми з Джемом були вже на вулиці. Ми не втекли, Джесі випровадила нас: ще дзвонив будильник, як вона вбігла до кімнати і випхнула нас за двері.

— Ш-ш ш... біжіть додому,— сказала вона.

Вже в дверях Джем чогось загаявся.

— Їй час приймати ліки,— сказала Джесі і грюкнула

за нами дверима. Я помітила, як вона поспішала до ліжка місіс Дюбоз.

Було за чверть до четвертої, коли ми повернулися додому, побігали з м'ячем на подвір'ї, потім настав час зустрічати Аттікуса. Він приніс мені два жовтих олівці, а Джемові — футбольний журнал. І хоч батько нічого не сказав, я гадаю, то була своєрідна винагорода за перший день читання у місіс Дюбоз. Джем розповів йому про наші пригоди.

— Страшно було? — запитав Аттікус.

— Ні, але вона така бридка. Її мучать якісь приступи. З рота весь час тече слина.

— Вона не винна. Коли людина хвора, на неї не завжди приємно дивитися.

— Мені було боязко,— сказала я.

Аттікус глянув на мене поверх окулярів.

— А тобі не обов'язково ходити з Джемом.

На другий день у місіс Дюбоз все повторилося, те саме було і третього дня. Поступово ми до цього звикли: спочатку місіс Дюбоз накидалася на Джема, дорікаючи йому за камелії і за батька-чорнолюба; потім замовкала і нарешті забувала про нас. Дзвонив будильник, Джесі випроваджувала нас, і ми до вечора могли робити що заманеться.

— Аттікус,— запитала я одного разу ввечері,— що таке чорнолюб?

Аттікус нахмурився.

— Тебе хто-небудь називає так?

— Ні, місіс Дюбоз так називає тебе. Вона щодня сердиться і каже, що ти чорнолюб. А мене так обізвав Френсіс на Різдво, доти я цього слова не чула.

— І тому ти на нього тоді накинулася?

— Так...

— Чого ж ти питаєш, що це означає?

Я стала пояснювати Аттікусу, що мене розлютило не те, що він сказав, а те, як він сказав.

— Ніби він сказав шмаркач чи щось подібне.

— Всевидько, розумієш, слово чорнолюб так само, як і шмаркач, беззмістовне. Як би тобі це пояснити... Невігласи і непорядні люди вдаються до цього слова, коли, на їхню думку, хтось добре ставиться до негрів, краще, ніж до них. Так називають людей таких, як ми з тобою, коли хочуть приклеїти брудний, образливий ярлик.

— Але насправді ж ти не чорнолюб?

— Звичайно, я чорнолюб. Я намагаюся любити всіх... Інколи про мене погано говорять... Розумієш, дівчинко, це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим. Це тільки свідчить, яка жалюгідна душа у людини, що так каже. Отже, не бери близько до серця слова місіс Дюбоз. Їй самій не солодко живеться.

Одного разу, приблизно через місяць, Джем, знемагаючи, брів по сторінках сера Вальтера Скаута (так він назвав Вальтера Скотта), а місіс Дюбоз виправляла його на кожному слові, коли раптом у двері хтось постукав.

— Увійдіть! — заверещала місіс Дюбоз.

Це був Аттікус. Він підійшов до ліжка і привітався з місіс Дюбоз за руку.

— Я йшов з

роботи і не зустрів, як звичайно, дітей. Вирішив, що вони ще тут.

Місіс Дюбоз усміхнулась. Я не могла уявити, як вона могла розмовляти з людиною, котру так ненавиділа.

— Знаєте, котра година, Аттікус? — сказала вона.— Рівно чотирнадцять хвилин на шосту. Будильник поставлено на половину шостого. Не забудьте.

Раптом мені спало на думку, що ми щоденно затримуємось у місіс Дюбоз трохи довше, що будильник щоразу дзвонить на кілька хвилин пізніше і тому приступи місіс Дюбоз починаються до дзвінка. Сьогодні вона мучить Джема уже скоро дві години, а приступу все ще нема. Ми попали в пастку! Будильник — наш порятунок. А що як одного дня він узагалі не задзвонить, що тоді робити?

— Отже, місіс Дюбоз, Джем кінчає читання — термін минув,— сказав Аттікус.

— Треба було б ще з тиждень,— відповіла вона,— для певності...

Джем підвівся.

— Але ж...

Аттікус подав рукою знак, і Джем замовк. Коли йшли додому, Джем нагадав, що домовлялися на місяць, місяць минув, і це несправедливо.

— Ще тільки тиждень, сину.

— Ні,— сказав Джем.

— Так,— сказав Аттікус.

Наступного тижня ми знову ходили до місіс Дюбоз. Будильник остаточно замовк, і місіс Дюбоз нас просто відпускала. «Досить»,— казала вона, і ми йшли додому. Батько на цей час був уже вдома і читав газету. Хоч приступи і скінчилися, місіс Дюбоз лишалася такою ж сварливою жінкою: коли сер Вальтер Скотт вдавався до довгого описування якогось рову чи замку, їй ставало нудно і вона починала допікати:

— Джеремі Фінч, я тобі казала: ти пожалкуєш, що сплюндрував мої камелії. Тепер тобі шкода їх, правда?

Джем відповідав, що йому шкода.

— Ти думав, що знищив мій «гірський сніг», так? Джесі каже, що вершки відросли. Наступного разу ти це краще зробиш, га? Вирвеш прямо з корінням, га?

Джем відповідав, що саме так він і зробить.

— Ти не буркочи собі під ніс, хлопче! Подивися мені в очі і скажи: «Так, мем». Правда, тобі ніяково людям і в очі дивитися — ще б пак, з таким батьком, як у вас!

Джем підводив голову, втуплював погляд у місіс Дюбоз, обличчя спокійне — ніяких ознак роздратування. Останнім часом Джем навчився бути ввічливим і підкреслено уважним навіть тоді, коли доводилося вислухувати її жахливі вигадки.

Нарешті настав довгожданий день, коли місіс Дюбоз сказала:

— Досить,— і додала: — Це все. До побачення.

Отже, кінець. Наша радість не мала меж, ми, підстрибуючи, весело помчали додому.

То була гарна весна: дні ставали довші, і ми мали більше часу для ігор. Джем захопився статистикою — він хотів знати все про кожного футболіста студентських команд країни. Щовечора Аттікус читав нам спортивні сторінки газет. Судячи з усього, команда штату Алабама (ми не могли навіть вимовити імена футболістів) має шанс цього року знову завоювати Кубок Троянди. Якось увечері Аттікус, як завжди, переглядав газету, але не встиг прочитати й половини спортивного огляду, як задзвонив телефон.