Убити пересмішника...

Ли Харпер

— Не в тому річ.

Діл пояснював мені, а я думала: що це було б за життя, якби Джем був інший, навіть не такий, як він тепер, що б я робила, якби відчула, що Аттікусу не потрібна ні я, ні моя допомога чи порада. Але ні, він дня не зміг би прожити без мене. Навіть Келпурнія без мене обійтися не може. Я їм потрібна.

— Діл, ти щось не те кажеш. Твої батьки без тебе теж не можуть. Напевно, розсердилися на тебе, от і все. Я тобі скажу, що робити...

Але Діл уперто правив своє:

—

Зрозумій мене — їм справді без мене багато краще, я їм нічим не допомагаю. Вони не злі. І купляють мені все, чого забажаю, але, повір, набридло: «Ось те, що ти хотів, іди гуляти», «У тебе й так всього повно в кімнаті» або «Ось тобі книжка — іди й читай».— Далі Діл намагався говорити басом: — «Що ти за хлопець? Інші діти бігають, грають в бейсбол, а не тиняються по дому та докучають батькам». Потім Діл знову розповідав своїм звичайним голосом. — Ні, вони не злі. Вони цілують мене, обнімають, і «На добраніч» кажуть, «Доброго ранку», «До побачення», і що люблять мене... Всевидько, ти б хотіла, щоб у нас була дитина?

— А де її взяти?

Діл чув про одного чоловіка, у якого є човен, на ньому він пробирається до окутаного туманом острова, а на тому острові багато маленьких дітей — можна було б замовити, щоб привіз одне...

— Все це неправда. Тітка казала, що бог кидає маленьких дітей через димохід. Здається, вона так сказала, хоч я тоді як слід не розібрала.

— Ні, зовсім це не так. У людей діти народжуються... Але можна придбати і в цього чоловіка з човном; їх на острові багато, тільки вони сплять. Чоловік дихне на дитинку — вона й оживає...

Діл знову поринув у мрії. Його багата уява завжди була щедра на чудесні картини. Він устигав прочитати дві книжки, поки я читала одну. Але над усе він любив щось вигадувати. Він блискавично розв’язував задачі на додавання і віднімання, проте віддавав перевагу своєму власному, ним створеному туманному світові, де сплять малята, ждучи, поки чиясь рука торкнеться їх, як ранкових квітів. Він розповідав, поки нарешті заснув сам і мене приспав, але серед тиші туманного острова мені раптом невиразно привидівся сірий непривітний будинок з похмурими темно-бурими дверима.

— Діл...

— М-м-м?

— Як ти думаєш, чому Страхолюд Редлі не втік з дому?

Діл протяжно зітхнув і одвернувся.

— Можливо, йому нікуди тікати...— промимрив сонно.

РОЗДІЛ XV

Після багатьох телефонних дзвінків, численних прохань за провинного і довгого благального листа матері було вирішено, що Діл залишається. Тиждень ми прожили спокійно. Але потім, здається, не знали, що таке спокій. Все стало наче моторошний сон.

Почалося це одного вечора. Діл ще був у нас; тітка Олександра сиділа в кутку, у своєму кріслі,

Аттікус — у своєму, ми з Джемом, лежачи на підлозі, читали. Це був мирний тиждень: я слухала тітку, а Джем хоч і став надто великим для нашої хатки на дереві, проте допоміг нам прилаштувати мотузяну драбину. У Діла виник новий надійний план — як виманити Страхолюда Редлі з дому без зайвого риску: посипати лимонними цукерками доріжку від чорного ходу Редлі до воріт, і він піде по ній, як мурашка. Хтось постукав у двері, Джем відчинив і сказав, що прийшов містер Гек Тейт.

— Запроси його,— мовив Аттікус.

— Я запрошував. Там у дворі ще якісь люди, вони хочуть, щоб ти вийшов.

У Мейкомбі дорослі люди не переступлять поріг у двох випадках: якщо в домі покійник або коли йдеться про справу, пов’язану з політикою. Невже хтось помер? Ми з Джемом хотіли підійти до дверей, але Аттікус наказав:

— Сидіть дома!

Джем вимкнув світло у вітальні і припав до вікна. Тітка Олександра запротестувала.

— Я на секунду, тітонько, тільки гляну, хто прийшов.

Ми з Ділом прилипли до другого вікна. Аттікуса оточили люди. Всі вони, здається, говорили одночасно.

— ...завтра перевести його в окружну тюрму,— казав містер Тейт.— Я не хочу неприємностей, але не ручаюсь — усе може статись...

— Не кажіть дурниць, Гек,— озвався Аттікус.— Зрештою, ми ж у Мейкомбі.

— ...кажу, що на душі неспокійно.

— Гек, ми маємо відстрочку, щоб не турбуватися,— заявив Аттікус.— Сьогодні субота. Суд, певно, відбудеться в понеділок. Невже ви не зможете протримати його одну ніч? Не думаю, що в Мейкомбі знайдеться людина, яка захоче позбавити мене клієнта, самі знаєте, важкі часи настали.

Юрба весело загомоніла, але одразу й стихла, бо заговорив Лінк Діз:

— З тутешніх ніхто нічого не затіває, але за братію з Старого Сарема я не певен... а чи не могли б ви подбати про... як це, Гек?

— Про передачу справи в інший округ,— підказав містер Тейт,— Але тепер це, певно, вже нічого не змінить.

Аттікус щось сказав, та ми не почули. Я обернулась до Джема, він замахав руками, щоб я мовчала і не заважала.

— І крім того,— вів далі Аттікус,— ви, мабуть, не дуже боїтеся тієї компанії.

— Знаєте, які вони, коли насмокчуться?

— В неділю вони звичайно не п’ють, більшу частину дня сидять у церкві...— зауважив Аттікус.

— Бачите, це випадок особливий,— мовив хтось.

Натовп загомонів голосніше. Нарешті тітка сказала, що коли Джем не ввімкне у вітальні світло, це буде ганьба для всієї родини. Але Джем не чув її.

— Не розумію, по-перше, навіщо вам було братися за цю справу,— сказав містер Лінк Діз.— Ви на ній можете втратити все. Все, що маєте.