Убити пересмішника...
Шрифт:
— Чому він сидить з кольоровими?
— Він завжди так. Мені здається, що вони йому подобаються більше, ніж білі. Живе в самому кінці округу, в глушині. З ним кольорова жінка і ціла купа дітей-мулатів. Я тобі покажу, якщо вони прийдуть.
— Зовні він не схожий на покидька,— сказав Діл.
— Який же він покидьок, у нього чималий клапоть землі по той бік річки, вздовж берега, рід його старовинний, порядні люди.
— Чого ж він так дивно поводиться?
— Йому так подобається,— відповів Джем.— Кажуть, він ніяк не може отямитися після свого одруження. Його дружиною мала стати котрась
— Знає хто, яка причина?
— Ніхто до пуття не знає, крім самого містера Дольфуса,— відповів Джем.— Кажуть, ніби вона дізналася про ту негритянку і що він хотів одружитись і негритянку тримати. Відтоді він і п’є. А малюків не кривдить...
— Джем, а що таке — мулат?
— Напівбілий, напівчорний. Ти їх бачила, Всевидько. Знаєш отого рудого, кучерявого рознощика з аптеки? Він напівбілий. Їм не позаздриш.
— Чого?
— Їм нікуди приткнутися. Кольорові не визнають їх за своїх, бо вони напівбілі; білі не приймають до себе, бо вони напівчорні. Так і плутаються посередині, ні сюди ні туди. А містер Дольфус, кажуть, одіслав нещодавно двох своїх дітей на північ. Там на це не зважають, кольоровий ти чи ні. Онде один з них.
У нашому напрямку простувала негритянка, рядом, чіпляючись за її руку, перебирав ніжками маленький хлопчик, і мені здалося, звичайний негритянський хлопчик; шоколадний полиск шкіри, широкі ніздрі, гарні зуби. Він весело підстрибував, і негритянка смикала його за руку, щоб не пустував.
Джем зачекав, доки вони поминули нас.
— Цей малюк — мулат,— сказав він.
— Звідки ти знаєш? — запитав Діл.— Чорний, та й годі.
— На вигляд інколи важко відрізнити, треба ще знати, хто він. А цей — напів-Реймонд, тут нема сумніву.
— Як же ти вгадуєш? — запитала я.
— Кажу ж тобі, Всевидько, я просто знаю.
— Може, і ми негри? Звідки тобі відомо, що ні?
— Дядько Джек Фінч каже, що це справді невідомо. Наскільки він знає, Фінчі завжди були білі, хоч і не виключено, що батьківщина наших предків — Ефіопія.
— Ну, коли це далекі предки, то й далекі часи, а те, що було давно, до уваги не береться.
— Я теж такої думки,— сказав Джем,— але в Мейкомбі вважають: якщо в тобі є хоч крапля негритянської крові, ти негр. Ого, та ви тільки подивіться...
Враз уся площа заворушилася, ніби якась невидима сила підняла людей. На землі валялися газети, клапті паперу і целофану. Діти бігли до своїх матерів, немовлят брали на руки. Чоловіки в наскрізь пропотілих капелюхах збирали свої сім’ї і, наче пастухи, вели їх до дверей суду. В кінці площі підвелися негри, з ними і містер Дольфус Реймонд, почали струшувати пилюку з штанів. Серед негрів було всього кілька жінок та дітей, це надавало святковій атмосфері відтінку буденності. Біля входу негри зупинилися, терпляче ждали, поки пройдуть білі з своїми сім’ями.
— Давай зайдемо,— сказав Діл.
— Ні, заждімо, доки всі зайдуть; може, Аттікус не хоче, щоб ми тут були, а ми ж, певно, натрапимо на нього.
Будинок мейкомбського окружного суду дещо скидався на арлінгтонську радіостанцію: бетонні колони,
Щоб пройти на другий поверх до залу суду, треба було поминути різні напівтемні нори: податковий інспектор, збирач податків, секретар окружного управління, присяжний повірений, роз’їзний секретар, суддя у справах спадщини — всі вони тулилися в холодних закапелках, де пахло прілим папером, вогкістю і вбиральнею. Тут і вдень вмикали світло, а дощана підлога була завжди вкрита шаром пилюки. Мешканці цих закутків були до пари помешканню: миршаві, з сірими обличчями чоловіки, здавалося, не відали, як світить сонце і віє вітер.
Ми знали, що людей збереться багато, але хто міг передбачити, що будуть вщерть заповнені коридори. Джем і Діл загубилися в натовпі, а я пробралася до стіни, ближче до сходів, бо знала, що Джем усе одно знайде мене. Я опинилася серед членів Клубу Нероб, притулилася до стіни і принишкла. Це були вже похилого віку люди в білих сорочках, у штанях кольору хакі з підтяжками; все своє життя вони нічого не робили, і тепер, на схилі літ, коротали час на площі, цілими днями просиджуючи на дерев’яних лавах у затінку віргінських дубів. Аттікус казав, що вони досить обізнані з процедурою судових засідань, роками не пропускають жодного процесу; спостережливі і тонкі критики, вони знали закони не гірше за головного суддю. Здебільшого під час засідань суду в залі, крім них, нікого не було, і сьогодні вони, здається, були незадоволені, що звичний хід подій та спокійну атмосферу було порушено. Розмовляли вони поважно, гордовито, як люди, що знають собі ціну. Розмова йшла про мого батька.
— ...думає, він знає, що робить,— промовив один.
— Це ще як сказати, я іншої думки,— заперечив другий.— Аттікус Фінч — людина вельми вчена, страх як багато читає.
— Читати він читає, а на більше не здатний.— Усі захихикали.
— Я тобі ось що скажу, Біллі,— заговорив третій.— Це суддя його призначив захищати чорномазого.
— Так, але ж він і справді збирається його захищати. Оце мені і не подобається.
Це була новина — новина, яка істотно змінювала становище. Отже, Аттікус змушений був взятися за цю справу незалежно від того, хотів чи ні. Дивно, що він нам про це не сказав, ми могли б захистити від нападок його і себе. Він мусив узятися за цю справу — і взявся. Коли б ми знали про це, куди менше було б бійок і сварок. Але чим же пояснити, що все місто настроєне проти нього? Це ж суддя призначив Аттікуса захищати негра. І Аттікус збирається захищати його по-справжньому. Оце їм не подобається. Все переплуталося.