Убити пересмішника...

Ли Харпер

— ...хай допоможе мені Господь,— прокаркав він.

У кожному невеликому місті на зразок Мейкомба є свої юели. Ніякі економічні коливання не здатні вплинути на їхнє становище. Люди, подібні до Юелів, живуть як гості в своєму округу, незалежно від того, процвітає він чи переживає занепад. Жодному, навіть найсуворішому інспекторові не вдавалося примусити їхніх дітей ходити до школи; жоден санітарний інспектор неспроможний звільнити їх від природжених пороків, численних паразитів і хвороб — цих постійних супутників бруду і неохайності.

Мейкомбські Юели жили за міським звалищем, в колишній негритянській халупі. Дерев’яні стіни були залатані рифленим залізом, дах

викладений розплесканими консервними бляшанками; і тільки загальні обриси цієї споруди нагадували її первісний вигляд: квадратної форми халупа, чотири малесенькі кімнатки, що виходять у вузький, довгий коридор. І все це лежить на чотирьох, різної величини, брилах піщаника. Замість вікон — отвори в стінах, улітку їх завішували брудною марлею, щоб не залітали мухи, які хмарами роїлися над мейкомбським звалищем.

Правда, мухам теж доводилося сутужно, бо Юели щодня порпалися на звалищі, вибираючи всяку їстівну і неїстівну здобич, яку потім розкладали і розвішували навколо халупи, так що можна було подумати, ніби тут гралася божевільна дитина: замість огорожі стирчало якесь ломаччя, палиці від швабр та інших знарядь, усе це прикрашено іржавими молотками, поламаними граблями, лопатами, сокирами і мотиками, прикріпленими до ломаччя колючим дротом. За цією барикадою ховалося запущене, брудне подвір’я. Чого тільки тут не було: уламки допотопного форда на підставках, поламане зуболікарське крісло, старезний холодильник і всякий дрібніший мотлох: подерті черевики, старі зіпсовані радіоприймачі, рами від картин, консервні бляшанки, і всюди старанно длубалися в землі худі руді кури.

Проте один куточок цього двору дивував жителів Мейкомба. Попід огорожею стояло шестеро облуплених емалевих відер, і в них яскравими червоними квітами майоріла герань, за якою доглядали так ретельно, ніби вона росла на подвір'ї міс Моді Аткінсон (якби міс Моді дозволила, щоб герань росла на її подвір’ї). Люди казали, що за квітами доглядала Мейєла Юел.

Ніхто до пуття не знав, скільки дітей було в цьому дворі. Одні казали — шестеро, другі — дев’ятеро; коли хто-небудь проходив мимо, у вікнах завжди з’являлося кілька замурзаних фізіономій. Правда, тут рідко хто ходив, хіба що на Різдво, коли церковна рада роздавала біднякам подарунки в кошиках, а мер Мейкомба просив нас трохи допомогти міському сміттяреві, і ми самі відносили на звалище ялинки та всілякий мотлох, що лишався після свята.

Торік на Різдво, коли Аттікус приїздив сюди, він і нас брав із собою. Від шосе повз звалище грунтова дорога вела до невеличкого негритянського селища, яке починалося ярдів за п’ятсот від садиби Юелів. Отже, від звалища до шосе можна було дістатися, даючи машині задній хід, або проїхати до кінця грунтової дороги і повернути назад. Майже всі обирали цей другий спосіб і розверталися в одному з негритянських дворів. У морозних грудневих сутінках їхні халупки здавалися чистенькі і затишні, з димарів піднімався блідо-блакитний димок, в кожній хатині топилося, і через напіввідчинені двері надвір падали від вогню янтарні відблиски. Повітря було сповнене приємними запахами: пахло смаженою куркою, беконом. Нам з Джемом навіть здалося, що звідкись повіяло запахом смаженої білки, а батько учув ще й опосума та кролика — видно, що Аттікус жив не тільки в місті. Проте всі ці аромати зникли, як тільки ми поминули дворище Юелів.

Маленький чоловічок, що зайняв місце на підвищенні для свідків, мав ту перевагу над своїми найближчими сусідами, що коли б його довго мили в гарячій воді з дьогтьовим милом, шкіра б у нього стала білою.

— Містер Роберт Юел? — запитав містер Джілмер.

—

Всі мене так звуть,— відповів свідок.

Містер Джілмер трошки випростався, і мені стало шкода його. Тут, мабуть, треба дещо пояснити. Я чула, що діти юристів, спостерігаючи, як гаряче виступають їхні батьки проти другої сторони, вбачають в останній особистих ворогів своїх батьків, важко переживають гострі дебати, а потім немало дивуються, коли під час першої ж перерви батько виходить із залу під руку з своїм «мучителем». Ми з Джемом так не думали. Вигравав наш батько процес чи програвав — ми не сприймали цього надто гостро. На жаль, я не можу пригадати жодного випадку, коли б поразка Аттікуса глибоко схвилювала нас, і якби я сказала, що таке бувало, то погрішила б проти істини. Ми розуміли, коли дебати ставали надто колючі й виходили за межі професійної етики, але з нашим батьком такого не траплялось. Я ще ніколи не чула, щоб Аттікус підвищив голос, за винятком тих випадків, коли йому доводилося мати справу з глухими свідками. Містер Джілмер робив своє діло, Аттікус — своє. Крім того, містер Юел був свідком містера Джілмера, і в нього не було ніяких підстав відповідати прокуророві так грубо.

— Ви батько Мейєли Юел? — знову запитав містер Джілмер.

— Ну, якщо навіть і не я, то тепер усе одно не дізнаєшся хто: мати її померла,— була відповідь.

Суддя Тейлор засовався. Він повільно повернувся в своєму кріслі, добродушно глянув на свідка.

— Ви батько Мейєли Юел? — запитав він таким голосом, що в залі відразу перестали сміятися.

— Так, сер,— покірно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор мовив доброзичливіше:

— Ви перший раз у суді? Щось не пригадую, щоб я коли-небудь бачив вас тут.

Свідок кивнув головою, і суддя провадив далі:

— Так от. Давайте домовимося. Поки я тут суддя, в цьому залі ніхто не вимовить жодного непристойного слова. Зрозуміло?

Містер Юел кивнув головою, але я не певна, що він усе зрозумів. Суддя зітхнув і сказав:

— Можете говорити далі, містер Джілмер.

— Дякую, сер. Містер Юел, розкажіть нам, будь ласка, своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада.

Джем посміхнувся і відкинув назад волосся. «Своїми словами» була улюблена фраза містера Джілмера. Цікаво, чиїми ж іще словами, на думку містера Джілмера, міг заговорити свідок?

— Ну, це було двадцять першого листопада. Іду я ввечері з лісу, несу оберемок хмизу, доходжу до огорожі і чую — верещить моя Мейєла в хаті, як недорізана свиня...

Суддя Тейлор глянув суворо на свідка, але, певно, вирішив, що грубість допущено ненавмисно, і тільки спитав сонним голосом:

— О котрій годині це було, містер Юел?

— Якраз перед заходом сонця. Отож, кажу, верещить Мейєла так, наче її сам чорт... — Знову суворий погляд, і містер Юел замовк.

— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.

Містер Юел розгублено подивився на суддю.

— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу...— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий... з моєю Мейєлою!

Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п’ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.